ХАЛАМИДНИК

 

Зміст


I. Лежень
II. Каша
III. Секта
IV. Не сподівався

- ІІ -

КАША



Хороше і весело живеться Борисові Петровичеві у його тихій та привітній Горці. На високій горі прослалося просторе дворище, обнесене від шляху, мов сіткою, штучною решоткою; серед дворища, як писанка, красуючись на всю околицю, — здоровенні білі палати. Кругом їх поросли дрібнолисті акації, уксусне дерево, коло крилець і по той, і по другий бік розляглися круги квіток. Садовник і цвітник Яким насаджував і насіював усе те. І штучно ж Яким умів насіювати ті цвітники! З крильця здавалося, мов стоїть здоровенний пук квіток у зеленому горшку, так зумів оповити їх Яким крайкою зеленої трави. І яких тільки квіток там не було! І запашні та червоноголові рожі, і жовтогарячі гвоздики, і чорнобривці, і нагідки, і маргаритки, а всередині, мов кім'ях з червоного шовку, красувалася пишна півонія. Очей не здіймеш з красних квіток! Двір просторий, широкий, укритий, мов бархаткою, м'якою зеленою травою. Посеред того пишного килима пробігали усюди рівні, як струна, стежечки, висипані білим, як сніг, піском. А сама главна дорога, що вела від решотчатих воріт аж до палат, була убита каменем, обсаджена здоровими темно-зеленими липами, мов у сад уступаєш, перейшовши поріг воріт.
Далі за палатами послався гудючий садок. І по йому згори збігали, звиваючись зміями, білі стежки. Аж коло річки зійшлися вони у широку поляну, побиту каменем, усипану піском. Чиста, як скло, вода, здавлена крутим берегом, хитається та леліє. Тута ж недалеко біла, з червоними косячками на рогах, купальня пишається своїм гострим шпилем, на котрому вертівся залізний півень, і прачечна трохи далі за водою, а ще трохи вправо, прикриті деревами, стояли млини і гуркотіли своїми колесами. По річці плавали дикі утята, сірі гуси, білі лебеді...
За річкою, через котру перекинувся, мов з сітки, штучний місток, стояв, як стіна, густий та високий ліс. Там, у тім лісі, усякого добра, усякого звір'я... І кози, і дикі кабани, і ведмеді. Все те назнарошне розводилося лісничим Грицьком, котрого чепурна хатина біліла тута ж коло річки у самому лісі. У часи панського розгулу, коли збиралися пани цілими десятками у гості до Супруна, по всьому лісу тільки й чутно було крики та гуки охотників та їх тріскуче стріляння. Все тоді служило панам: трохи не всі крестяни стояли кругом лісу з здоровенними рогатинами і не пускали звіра у чисте поле, сотні собак заливалися на різні голоси у лісі, почувши слід звірів. Ліс жив тоді, гомонів, гукав на всю-всю околицю, на увесь супрунівський край. Весело жилося тоді панові Супрунові: ціла зграя гостей розважала його панський сум від безділля, сотні крестян допомагали тій утісі.
Наступала зелена неділя. Ще з самої паски, коли поз'їздився до Бориса Петровича трохи не увесь повіт, він закликав до себе на маївку. Всі ждали того маю, як бога. Ось і він настав. Кінець квітня була така теплінь, як серед літа. Все кругом ожило, зазеленіло, зацвіло. З землі, з трави, з дерева несе пахощами-любощами... «Коли б же то перше мая таке тепле та гарне! — думали пани. — Уже ж і кашу заваримо! Погуляємо!»
Якраз у передпослідній день квітня сонце сіло за густу і чорну хмару. Погано у душі кожного, хто збирався... Загув грім, блиснула блискавиця. Ще це перший весняний грім, перша блискавиця. «Слава тобі, господи! — замолилися хлібороби, кріпаки. — Коли б таки дощу хоч трохи наддало!» Зраділо грубе хліборобське серце. Пани засмутилися. «І нужно ж у такий час на дощ збиратися! Тут би погуляти, а він тобі, дивись, якраз і лине! От тобі і стрінемо мая!..»
Уночі справді дощ пішов. Тучний великий дощ. Зранку і сонце показалося, звеселило панські душі. Дасть бог, розпогодиться, підсуше, поїдемо! З півдня знову наступили хмари і знову полив дощ. Як дощ, то й дощ. От уже і неділя зійшла, а він щодня плеще. Ось і друга настала, молодик уродився. «Ну, се ж молодик викупається та й на годині стане!» — думалося майовикам. Та не справдилися їх думки. І на другу четверть повернуло, а дощі не переставали. Земля напилася, наситилася так, що вже і не вбирала усієї води, великі калюжі, озера стояли по шляхах, по балках. Рослина за ті два тижні так піднялася, розпустилась, як ніхто ніколи й не ждав — ситна, висока, буйна! Садки кругом зацвіли, як молоком облиті або снігом обсипані, красувалися. Люди ждали великого урожаю на все — і на хліб, і на овощ. Раділи усі, одні пани сумували. Як так, ось уже півмаю сплило, а вони ні стріляли, ні одної каші і досі не зварили! Це вже бог його зна що і настало. Один з них, Кандзюбенко, здоровий, веселий пан, що суддею був, так озлився одного разу, що як дощ почався, він вибіг посеред двору і почав плювати у небо: «Тьфу, тьфу! Оце дивись! Усе небо прогнилося і чорти падають!»
Аж до сповня лив дощ. На сповні, як одрубало. Хмари — не знать де й ділися. Розгодинилося, роз'яснилося. Плаває в синьо-блакитному небі ясне сонечко, віє привітним теплом, сіє золотим піском на всяку травину, на всяку рослину, пишається під його світом уся земля. Зраділи пани. Через тиждень і зелена неділя впадала. А тут їх і сповіщено від Супруна, що вже ж на зелену — в Супрунівку. Погуляємо і кашу заваримо!
На зелену у Супрунівці й храм. Ще в суботу на ніч з'їздилися пани на гульню до Супруна, а в неділю, тільки що сонце підбилося, як ціла вервечка дрожок, тарантасів, повозок тяглася шляхом на Супрунівку. Поки не поз'їздилося таки чимало панства, Супрун не велів і благовістить. Аж ось загомоніло широке дворище, у півсотню голосів обізвалися палати привітом, реготом. Заходили пани і сюди, і туди, розсипалися по садку, понад річкою. Були тут і товсті, і пузаті, були і сухі, як скіпка, і з голою, як коліно, головою, і кучеряві, мов цигани. Все те розрядилося, роздушилося.
А між ними Супрун — високий, як верства, товстий, як столітній осокор, грудастий, плечистий, гладко виголений, мов на його лиці ніколи й пушинки не росло, низько пострижений, що й пучкою не взяти уже сірого волосся на здоровій і високій голові. Ходить він поміж панством, як індик між курми, гордо задравши угору голову, смокче свою з здоровенним чубуком люльку і, оддимаючи щоки, тільки пускає цілими хмарами дим. Очі в його грають, на виду одна горда радість. Зараз за ним, мов хвіст його шовкового халату, швендяє чорнявий хлопчик літ десяти — дванадцяти. На йому з синього, аж полискується, сукна козачка з набоями на грудях, на ремінному поясі теліпається шитий бісером кисет, чорні бархатні штани, позатикані у червоні на підковах чоботи, на голові кругленька мадерка з павлиним пером на лобі. Куди пан не ткне, за ним і хлопчик суне. Пан став, і хлопчик став.
— На, — гукнув Супрун, не повертаючись, і тільки одсторонив рукою люльку. Хлопчик, не виходячи поперед, ухопивсь за чубук і миттю скинув, мов спис, на плече.
Між панами пронісся регіт, а хлопчик хоч би моргнув, хоч би усміхнувся — мов камінь-каменем. Пройшли ще скільки. Знову пан став і на одній нозі повернувся. Хлопчик як стетерів на одному місці.
— Біжи, прикажи Грицькові, щоб зараз пішов до попа — хай дзвоне!
Як стріла, пустився хлопець з люлькою на плечі.
— Гарний у вас козачок! — підхвалив зараз один товстий пан, що близько проходив.
— Сукин син, як і всі! — одказав пан і не вспів десять-двадцять слів сказати, як хлопчик опинився вже коло його.
— Сказав! — проказав він дітським голосом і знову сховався за панову спину.
— Молодець! — підхвалив хтось ззаду. Супрун обернувся і гостро глянув на хлопця.
— Раді стараться, — не своїм голос[ом] крикнув хлопчик і метнув з плеча на плече люльку.
Нестямний регіт покрив його викрик дитячий. Пани з усіх кінців кинулися на регіт. Супрун стояв лицем до хлопця.
— Церемоніальним маршем наліво кругом, — гукнув Супрун на увесь садок, — марш!
Хлопчик наставив люльку, як ставлять москалі рушницю, вирівнявся, виправився і, підіграючи сам собі, замарширував. Пани дивились-дивувались.
— Стой! — крикнув Супрун. Хлопчик став.
— Молодець! Молодець! — понеслося з усіх кінців.
— Раді стараться! — крикнув хлопчик, не ворушачись з місця.
Регіт, регіт, регіт...
Аж ось протяжно, мов плачучи, заревів у церкві дзвін... Густою хвилею гуку пронісся його поклик над садом і поплив далі річкою... За ним другий, третій. Супрун став і, повертаючись на схід сонця, перехрестився. Регіт втихав, замість його замахали тільки панські руки. Всі, побачивши, що Супрун хреститься, і собі хрестилися.
Супрун хитнув якось на хлопця вухом і, повертаючись, повагом потяг до хати. За ним, як вірна собака, поплентався і хлопчик.
Серед села, серед зазеленілих городів, серед низьких хаток та кривих вулиць, на майдані стоїть супрунівська церква. Все своє добро, всю свою красу Супрунівка, здається, віддала їй. Коли мужичі городи поросли бур'яном, а іноді зацвіли і гноєм, — на цвинтарі коло церкви хоч покотися — зелено та рівно, кругом решотки розп'ялися шатрами здоровенні липи і кидають від себе густу тінь; коли мужичі хати облупані, обшпуговані дощем, з гнилими дірчавими оселями — церква, здавалося, мов дівчина убралася у білу сорочку і накрила свою голову зеленим платком, — такі білі, аж блискучі її боки, а покрівля залізна, покрашена зеленою краскою. Коли глянеш на село, на людське житво і повернеш на церкву — любо стає очам дивитись на неї! Тепер ради празника і храму все прибрано, вичищено, виметено. Стежки, що попротоптували людські ноги, висипані білим піском, мов снігом; уся церква убрана клечанням, рундук висипано травою.
Люди у празниковій одежі позбиралися не тільки з Супрунівки, а й з других сіл, хуторів. Діти, чоловіки у своїх чорних ягнячих свитках, баби у білих давніх халатах з зеленими свічками в руках, молодиці у плахтах, у вив'язаних жовтогарячими платками головах, з цілою низкою дітей, од такого, що на руках лежить, і до такого, що ганяє кругом церкви само, парубки у юхтових чоботях, каптанах, з синіми картузами на голові, а дівчата?.. Дівчата, як цвіт маківки... Одна у червоній з зеленими борідками корсетці, друга — у зеленій з червоними, третя — з синього демікотону, четверта — з голубого; низенько віночком пов'язані золотими гальонками чисто вичесані голови, у косах червона бинда, то в жовтих, то в червоних, то зелених чоботях... Цвіте-розцвітає цвинтар різними квітками, різними уборами. Все, що було тільки кращого з одежі у людей, все те надіто. Дівчата поназносили цілими оберемками усяких квіток, запашних трав: любистку, кануперу, кучерявої м'яти... Все те носили вони у руках, і все те додавало до уборів ще більше краси, ще більше брало на себе очі. Як же? Пан буде, та ще й не сам, а наскликав цілу низку гостей, теж панів. Ніхто вже у церкву и не йде, бо таки і батюшка не пускає. А там у церкві ікони щось з досвіта ще вимивались та заквітчувались, шати, рами та ставники чистились — все те блищало-світило. Долівка, як сніг, біла, заслана густо пахучою травою і ще й килимець прослано поверх трави, довгий-довгий, що цілою стежкою збігав аж від олтаря та аж до самого порогу. Дяки повбиралися, повимивалися, старий дяк начистив нову свою мідяну оправу в окулярах, паламар, що завжди в неділю тільки раз умивався, тепер виглядав таким бравим, що й геть-то. Попи — пан для більшого торжества прохав і благочинного — повдівалися у найкращі білі ризи і, як святі, стояли, дожидалися, коли пришле пан дзвонити в усі дзвони. Аж ось з правої улиці показався чоловік і, біжучи, махав на дзвонарів. Ударили зразу в усі, мов застогнали дзвони на дзвіниці, і народ загартувався.
— Уставайте! Чого сидите? — гукали на дівчат та молодиць чоловіки. — Пан швидко йтиме. Чуєте, дзвонять.
Всі вставали і ставали у лави. По один бік жінки, по другий — чоловіки.
Аж ось з вулиці показалася ціла процесія. Попереду йшов Супрун із своїм козачком, позаду, кругом його, як будяк бджоли обсадили, так окружили пани. Процесія надходила до цвинтаря. Дзвони як не розірвуться, так калатають, уже самі найздоровіші хлопці поставали, щоб задати жару. Пан увійшов у ворота, — лави народу від воріт і до самої церкви низько посхиляли голови — кланялися. Пан зняв шляпу і віддав до рук козачкові, котрий прийняв її, як яке свято. Молодиці і дівчата з якимсь жалем дивились на вродливе хлоп'я, так пишно одіте з ніг до голови. Супрун гордо, не дивлячись ні на кого, пройшов у церкву, зате його зграя так і водила очима по головах жіночих та дівочих. Деякі й підморгували, деякі указували пальцями й хвалили красу дівочу. Дівчата сором'язливо усміхалися у рукав, штовхали одна одну і посувалися геть назад. Молодиці, обсаджені купою дітей, котрих держали вони і на руках, і за руки, і так постановили коло себе, якось жалісливо дивилися на все те...
Ось валка стала все далі та далі посуватися у церкву, поки й не скрилась; за ними поважніші з чоловіків, повагом виступаючи, пішли і постановилися на рундуці коло дверей, старі бабусі посунулися з свічками у бабинець, молодиці виймали шаги з пазух на свічки і передавали одна одній у церкву титареві... Почувся благовіст — все зразу захрестилося, замолилося, зашептало; пронісся голос дяків — почалася служба. Народ трохи постояв, помолився, а там почав знову розходитися і сідати купами під липами у холодочку. У церкві були одні пани, та й ті раз поз раз купами виходили і, зобравшись під руки, ходили кругом церкви і все, знай, видивлялися на гарних дівчат.
Довго-довго служба правилася. Уже дітвора давно кавчала і прохала у матірок їсти, старі люди, і ті разів по скільки сідали передихати на рундуці; парубки, знай, швендяли то з дзвіниці, то на дзвіницю — а в церкві одно читають, одно співають. Ось і сам Супрун не видержав: повагом виліз він з церкви і пішов кругом, утираючи спотіле лице шовковою хусткою. Тільки крикнули: «Пан іде!» — всі, як стіна, повставали.
— Довго, довго правлять, час би вже й покурити! — сказав Супрун до панів, що хвостами за ним тяглися.
— Та й черв'яка заморити час, — чорноусий і рум'яний пан примовився до Супрунового слова.
Супрун глянув на дзиґарі:
— Та й чого ж ви, справді, тут моритеся? — відказав Супрун.— То вже хай ми, прихожани, а вам чого? Хто хоче — прошу до хати, там уже, певне, наготовано.
— Як його без хазяйського почину? І чарка рубом стане!— все ж каже чорноусий.
— Нам не можна, не можна! — пани заворушилися.
— Ходімо! Ходімо! — роздалося з різних країв.
— Ні, не гаразд так! Не гаразд! Підождемо ще трохи... І нащо б було Борисові Петровичеві запрохувати отого благочинного? Як почне м'ятися, як почне! Жди та пожди!
Деякі одділилися — пішли, другі посунули у церкву. Супрун, проходячи, махнув ухом на конторщика, що стояв між народом, як москаль на часах. Конторщик на ципочках подибав до пана.
— Викотіть бочку горілки: хай люди погуляють! — приказав Супрун і пішов далі.
— Бочку горілки пан викочує! Бочку горілки! — загомоніли люди.
— А дзвонить будемо? — питалися парубки.
— Аякже? Цілий день повинні дзвонити! — одказували селяни. — Це вже споконвіку ведеться.
— То держися ж, братця! — крикнули парубки і махнули на дзвіницю.
Ударили на достойно. Всі захрестилися. Знову люди заходили: одні з церкви, другі у церкву. Діти уже носилися з невеличкими бубликами у руках. Де-де у холодочку яка-небудь молодиця, повернувшись до цвинтаря, годувала дитину.
— Оце ж таки довго як!
— Натягує на кисіль шкурку!
Люди зареготались. Швидко знову ударили у дзвін.
— А це нащо?
— Молебень же буде. На коліна поставлять! Постановили і на коліна. Раз, удруге і втретє. Ще трохи постояли, і піп поблагословив. Народ — аж землі важко — повалив з цвинтаря. Розсипався цвітучий квітник по всьому селу, по усіх улицях. Деякі аж бігли, так поспішали додому.
— А де ж горілка буде? — перепитувалися чоловіки між собою.
— Хто ж його знає! Певне, на вигоні, де й колиски постановили.
— Приходь же, Остапе, зараз же після обіду.
— Надійду!
— Та вже й вдаримо в дзвони! — вихвалялися парубки, поспішаючи мерщій додому пообідати.
Народ розійшовся. Супрун з своїм панством найпослі всіх.
У світлиці Супруна — здоровенній хаті, через усю палату, котру він інакше і не звав, як світлицею, — стоять столи, покриті, як сніг, білими скатертями, на столах наставлено наїдків-напитків. Чого-чого тільки тут не було? І свого, і заморського, і всього стільки, що аж столи гнуться. Різні горілки, вина у чистих, як сльоза, пляшках, грають проти сонця різними огнями; наїдки і жовті, і зелені, і червоні на здоровенних блюдах покриті скляними очіпками, щоб часом не сіла де муха, не впала пилинка. Кругом столів стульці, а по краях тарілки, покриті білими салфетками. По рогах столу поставлено по цілій тільки що зрубленій деревині, і кучеряві віти їх сходяться геть аж на середині, роблячи над столом покривало; другий подумав би — плащаниця або яка святиня криється під пишною запоною зеленого гілля. Якраз серед столів у здоровенних розписаних вазах — пахучі й квітучі квітки, пахощі котрих розходяться по всій хаті. Не тільки йдуть пахощі з квіток, ідуть вони і з зеленої, як рута, трави, котрою притрушена вся долівка, і з запашного клечання, що порозставлювано по кутках і стінах хати. Вікна, здорові, як двері, порозчинені, і віється в них теплий майовий вітрець, роблячи пахучу прохолоду. Сказав би, у садку сидиш, у розкішній бесідці, коли б не стеля розписана кружалами, з котрих спускаються скляні блискучі панікадила, коли б не божниця в одному кутку хати, де у різноцвітних лампадах горять різні огні: і жовті, і червоні, і сині, і зелені... Правда, що її за клечанням, за квітками, за панами, що вештаються то сюди, то туди, ждучи Супруна з церкви, і не видко. Як там кажуть, що аби старець не кривився, поставлена та божниця у кутку. Від споконвіку і донині, певне, не стояли святі образи серед такої постанови... То було свято, пишне свято, тільки не їм, не жовтим, битим горем видам, — то був празник землі, родючій таку красну рослину, то був празник сонцю, гріючому й палаючому на увесь світ, то було свято їх плодючим силам! Пани ходять по хаті, кругом столу, зазирають на блискучі графини, під чисті очіпки — і їх смак розпалюється, аж слина котить з кутків рота.
— Та й довго ж немає! Та й надержує! — раз поз раз чутно між ними викрики.
— І чого ми сюди прийшли? Ходімо хоч у садок, там нема такого соблазну!
Валка направилася у двері і пішла.
— Іде, іде Борис Петрович! — крикнув хтось. Валка повернула назад і вистроїлася лавою по той і по другий бік столів.
Борис Петрович уніс своє гладке тіло і повів по хаті очима. Купа наїдків, лава гостей одрадою уразили його погляд, непримітна усмішка освітила його гладке лице — він поклонився.
— З празником, Борис Петрович! З храмом! — загуло кругом.
Борис Петрович кланявся, брався за руки.
— Та й довго ж таки! — обзивались одні.
— А я таки не видержав: пропустив маленьку! — хвалився чорноусий.
— Іще б і ти видержав? — усміхаючись, додав Борис Петрович. Кругом пройшов тихий регіт.
Борис Петрович пройшов у свої хати, на другу половину. Гості сміливіше заговорили. Борис Петрович знову показався, пани розступалися, куди він проходив.
— Ну ще ж батюшки прийдуть. Поблагословити треба, — мовив Борис Петрович.
— Оті ще батюшки! — сказав чорноусий. — Ще мало морили у церкві, ще їх і тут попожди!
Ближчі ряди зареготалися.
— Що він каже? — питали задні.
— Невидержка! — одказали передні.
Тихий регіт обняв усіх. Регіт піддержав чорноусого, і він почав розводити ляси та баляндраси про попів, про їх заходеньки. Гомін і регіт не стихав.
— Та годі тобі, брехуне, брехати! — хтось обізвався. — Он уже й попи йдуть.
— Слава тобі, господи! — і чорноусий перехрестився.
Двері розчинилися, і в хату, майталаючи довгими полами, широкими рукавами, уступили батюшки. Благочинний поступивсь до Бориса Петровича, вийняв з кишені здоровенну білу проскуру і подав до рук, поздоровляючись з празником і храмом. Борис Петрович прийняв проскуру, поцілував її у верхушку і дякував за привіт.
— Отець Іван! Ви нас трохи не заморили! — весело обізвався до благочинного чорноусий.
Благочинний усміхався, трусив своєю цапиною борідочкою.
— Нельзя було раніше! Нельзя!
— І чому нельзя? А я б на вашому місці тільки почав би та зараз на кінець і перескочив.
Регіт у півсотню голосів окрив хату.
— Отець Іван! — підходячи, сказав Борис Петрович. — Прошу, поблагословіте.
Отець Іван зломив руки, розвернув зверток, надів єпітрахиль, і почалося благословеніє.
— Ще у церкві не нагарикався! — сказав чорноусий, стоячи у послідніх рядах.
— Та мовчи! — штовхнув його сусід.
— Успієм ще нализатися! — додав другий голос.
— Та й не раз! Я хочу сьогодні аж три хури набрати! Задні зачмихали, передні на їх скоса глянули. Борис
Петрович, обернувшись, посваривсь на чорноусого пальцем, і чорноусий присів за спинами других.
Ось і поблагословили попи. Благочинний зняв єпітрахиль, увернув у його хрест і припоручив дияконові, потім, підійшовши до Бориса Петровича, знову поздоровив з храмом. Борис Петрович подякував і прохав одвідати хліба-солі.
Тепер тільки справжнє свято і наступило: зацокали чарки, забряжчали тарілки — розвернулася гульня: той п'є, той убирає, аж за ухами лящить, — довго дожидали, зате ж і діждалися! Чорноусий, як кармазин червоний, смачно трудився над поросям у сметані, його сусід, товстопузий, з червоною як не займеться лисиною, стояв і лупив здоровенними шматками голландський сир, ковтаючи його, як індик зерно, другий, по праву руч чорноусого, ні товщий, ні тонший, сидів і укладав пиріжки по два заразом, так що під щоками його мов два кулаки було заложено, той смакував кав'яр, той тяг морські рибки з жестяної коробочки, той тьопав ложкою, як борщ, мариновані гриби ув уксусі, той наливав, випивав... Усяк робив своє і щиро, щиро робив: з того страшенного запасу уже зосталися тільки об'їдки. А ще ж тільки випито по другій та третій...
Подали на переміну другі страви, забряжчали чарки знову, зажували роти з таким же смаком, як і вперше, і знову одні тільки об'їдки зосталися... Дали і третє, і четверте, і п'яте — щоту немає страві, безлік пляшок! І все те гаразденько убиралося, випивалося. На останок роти мов утомилися: мало хто підходив до нових страв, мало хто займав їх, зате досталося пляшкам! Чарки не випливали з рук кожного, огнем палали ситні панські види, потом политі... У сонних очах п'яна грає усмішка, з смачних уст злітає все веселіша та веселіша річ, другий, дивись, і геть-то її проведе, мов заспівати збирається. Одні щось ноги підтомилися, у деяких проти їх волі вони не хотіли слугувати і такі виплутували смішні візерунки на долівці! Зате у других — то підкорчувалися, то підстрибували. Удар тільки тоді хоч яка-небудь музика, і вони пішли б, пішли дрібненько та чепурненько вибивати. Товстіші, правда, зовсім осовіли і якось косо позирали на двері, що вели у садок, їх зіхання на увесь рот, їх червоне лице казали: «Коли б уже скоріше оце все кінчалося, та в садок, та під грушу — розвернувся б на свіжім, пахучім повітрі, — спи, скільки влізе! Розкіш!».
Ось таки їда і скінчилась. Борис Петрович перший посунув свій стулець, за ним, як один, устали всі, що сиділи. Попи зараз почали гагакати благодарствіє. Всі повернулись до образів, хрестилися. Попи перші подякували, за ними почали підходити й пани. Піднявся гам, натовп, збилися усі в купу. Меткі лакеї, як стріли, літали, брязкаючи посудою, цокаючи пляшками. Миттю все, що було на столі, як дим, щезло. Два величезних, довгов'язих прислужники узяли і самий стіл і бігом його винесли з хати. У хаті попросторішало, і густа купа роздалася. Деякі вже напрямилися у садок, другі ще підходили дякувати. Послідній підійшов чорноусий: покрутивши свої козачі вуса, граючи веселими карими очима і сміючись усім своїм рум'яним лицем, він, як гуска, низько кланявся. Борис Петрович усміхнувся і посварився на його пальцем.
— Ти гляди мені, Петре, не дуже з дівчатами або молодицями загравай!
Петро сміявся.
— Я тебе знаю. Як вовк, дивись, і заберешся у чужу кошару.
Чорноусий крикнув: «Ні-ні! Не буду!» — загоготав і козирем напрямився у садок. Там був свій празник, своє свято.
Серед безкрайого чистого неба, як серед широкого шатра, плаває блискуче, ясне сонечко — на всі боки, на всі сторони розходяться його іскристі паруси, мов довгими огненними стрілами, стріляє невідомий стрілець. Стріли то гнуться, то ламаються, то б'ються-розсипаються на непримітні піщини і носяться, тремтять у чистому повітрі. Хоч би хмарочка де, хоч би вітрець подихнув — ясно та тихо. У празниковім пишнозеленім уборі стоїть високе, гіллясте дерево, мов зійшлося слухати пісні невідомої тихої служби, святкувати мовчки велике свято. Унизу річка і та де-не-де непримітно хіба зігне свій сизий полог у невеличку складочку хвилі, а то ясна та тиха дрімає у своїх зелених берегах.
А земля? Земля, споєна теплими дощами, розповилася-розперезалася: зелена трава, густа, як щітка, м'яка, як шовк, піднялася високо вгору; заквітчали її тонкі стеблі червоноокої трав'яночки, жовті, голубі іван-да-мар'я, сизі фіалки, синій ряст. Чиясь невидима рука порозкидала їх серед трави так, не дивлячись, куди яку треба, до якого цвіту яке личить. Надокучило, видно, невідомій ткалі ткати свою плахту, і скільки захопила зразу квіток, таких і вліпила у зелене поле. А проте серцю мило, очам любо дивитись на ту неохайну, неприбрану красу. Тисячі усяких кузьок, і зелених, і червоних, і синіх покращають її, сотні голосів невидимих трав'яних житців висюркують і виспівують їм свої пісні. Сонце сипле на неї своїм золотим піском, гріє своїм привітним теплом, пестить своїми огненними очима.
Все злилося до гурту, все згуртилося до місця, і все вказує на величний час, на всесвітнє свято. Як не празникувати його сьогодні, як його минути, сказати — воно не моє й не мені? Як не наїлися і не напилися пани, а й вони, вийшовши у садок, почули щось інше, почули друге свято, пишніше, розкішніше, ніж те, яке вони тільки що святкували за столом. Були, правда, такі, що їх зразу на сон погнало і вони порозверталися, як кабани, попід деревом у холодочку, на м'якій, пахучій траві; другі, не почуваючи сну, лягли тільки покачатися, треті навперейми пустилися один за другим, четверті кинулися до річки на човни; п'яті — прямо одежу з себе та у воду. Обізвався садок і вода їх криком, їх гамом. Ті, що сіли у човни, од'їхавши від берега, затягли пісню, і пішла, полилася вона вподовж річки, по її ковзькому пологові далеко-далеко, зникаючи десь аж за лісом. Назустріч їй, мов обзиваючись на тиху панську кличку, примчалася друга пісня з іншої сторони, з противного краю. Тонкий викрик у десяток здоровенних дівоцьких голосів примчався, дзвінко розсічуючи тихе повітря; за ним другий, третій — і загуло все підгір'я, увесь ліс, уся та сторона тим невиразним співом, мов само повітря загуло нескончаєму пісню.
— Дівчата співають! — обізвавсь хтось.
— А справді? Сьогодні, пак, людське гуляння. Ходімо подивимось! — примовивсь чорноусий.
— Ходімо! Ходімо!
Чорноусий, або Барабаш, або просто Петро, як його звали усі, не дивлячись на його вже немолоді літа, був ще панич. Веселий, говіркий, реготливий, жартовливий, він був душею усякої компанії. Старі пани, здається, без його застигли б у своїх неповоротних постановах, він і їх розворушить старість, нарозказує їм таких скоромних та смішних приповісток, що аж за свої здорові животи беруться та кахкають; а вже коли, бувало, забереться до молодіжі, то тільки й чутно, що Петра, як його дзвінкий голос покривається веселим реготом. Та в яку б то компанію не піймав він, до всякої знайдеться підходяще слово, поговірка, пісня. Чи між панянками — він їм про любов плеще, співає, чи між дівчатами, молодими молодицями — як москаль той на поході: ту ущипне, ту штовхне, а другу, дивись, крадькома і поцілує. «Веселий панич!» — звали його прості люди. І от тепер, тільки сказав: «Ходімо!» — вже й з човна зскочив і напрямився перший.
— А що, справді, поки Борис Петрович спить, ходімо подивимось на майдан.
Ціла валка панів, зірвавшись, вийшла з садка і напрямилася двором на село. Попереду Петро і співає, і приповістки усякі розказує. Вийшовши надгору, вони побачили з лівої руки тихе, мовчазливе село, його криві улиці, його обідрані хати, чорні двори; по праву руч зараз за селом розстилався широкий, зелений майдан. Там на його широкій рівнині люду — аж землі важко. Одні голови тільки маячать, мов майдан шапками укритий, та крик, та гук, та співи з усіх сторін несуться, мов загомонів сам майдан своїм нелюдським голосищем. Все село вийшло святкувати свято: зараз, спустившись з гори, скупилися чоловіки, як рій бджіл, вони збились у кім'ях. Якби яблуко кинути згори, воно б упало і покотилося по головах людських, а не по землі — так їх було густо у тому місці. Далі від їх довгий пояс люду прослався через увесь майдан, мов дорога виложена була з людських голів, тут було видно і неприкриті, заквітчані дівоцькі; усяких цвітів жіночі очіпки, шапки, картузи, брилі чоловічих, парубочих і хлоп'ячих голів. Гомін здіймався вподовж усього шляху і стояв, колихався у повітрі. Ще далі, коло високої колиски, на котрій гойдалося двоє так, що аж каблучка рипіла, — теж кім'ях люду. Тут наче хто поназносив цілу купу різних квіток і вивернув їх, не розбираючи. То сама молодіж зібралася погуляти, поколихатися, парубки, дівчата, молоді молодиці. Від того кружала на всі боки розходилися довгі низки, то квітучі, то просто чорні. То лави дівчат, парубків, забравшись за руки, ходили вподовж майдану і співали голосних пісень. Поміж ними мов хто сірими кавунами качався — то бігала і гралася дітвора у блохи, у хрещика і в інші ігри; аж на самому краї, мов сніг обігнув зелене поле, сиділи старі бабусі у своїх білих свитках і грілися проти сонця. Пани, глянувши на майдан, залюбувалися на ту величну картину людської гульні.
— О-го-о! — крикнув хтось. — Усе, видно, село вийшло.
— А дівчата — дівчата! Як мак, як квіт! — обізвавсь Петро і перший пустився з гори.
Зараз підійшли вони до чоловіків.
— А що, дядьки, за диво? — поспитав їх Петро.
— Та ніякого дива — горілки пан вислав бочку, так головка бідна, не дотовпимося ніяк! — одказав один з задніх, чухаючи потилицю.
— Ану, підходь! За панське здоров'я!
— А ти вже вдруге! Піш-шов! — викрикував голос зсередини. і
— Слід випити по корячку, слід ради такого празника! — примовивсь Петро і повернув від чоловіків, даючи права кругом їх широкого кола.
Прямо лежала дорога людей. По той і по другий бік її стояли коробки з насінням і роздавалися невеличкими мисочками кому треба, то теж пан велів для молодіжі. Посередині ходили молодиці, дівчата, парубки, діти, і зуби їх невгавали вилускувати смачне зерно, а губи — випльовувати лушпайки. Коли-не-коли серед того «гарись!» та «пху!» роздавалося і слово, та воно зараз же і зникало — забите та запльоване. Петро з своєю валкою пішов прямо серединою. Він, як орел, водив своїм поглядом то на той, то на другий бік, підморгував хорошим молодицям, прохав насіння у дівчат.
— Дай, серденько, хоч душку проквасити! — просив він, наставляючи руку. Дівчата соромилися, поступалися.
— Он же, паночку, скільки! — оце вирветься з гурту яка сміливіша, указуючи на короби з насінням.
— Так я хочу з твоїх, серденько, ручок. З твоїх ручок смачніше. — І поки тупцювався таки, поки випросе. І знов далі йде, і знову або просе, або сам дає, або на міньки йде. І всі йому знакомі, усіх він зове на мення, хоч такого мення, може, з їх ніхто і зроду не мав, а йому що? «Як назвав, то назвав, аби не вилаяв», — відказував він, коли його товариші піднімали на глузд. Куди він не проходив, усі перед ним розступалися, давали дорогу, дивувалися — де се такий смішний пан узявся?
— А колиска де у вас? — спитав він, мов не бачив згори, де вона стояла.
— Отамечки, — цокочуть дівчата.
— Проведіть, бісові сороки, поколихаю! Дівчата сміялися, штовхалися, не йшли.
— Ось я з паночком поколишуся, — обізвалася, виступаючи з гурту, старенька весела молодиця.
— Куди тобі, стара карго! — крикнув Петро на неї, і, мов ляск, роздався кругом заливний регіт.
— Отуди, паниченьку! Я хотіла придобритися. Аж коли моє не в лад, то я з своїм й назад! — відказала весела молодиця.
— Мені дівчину дай, а не тебе, стару! Що мені з тебе, старої? Ось кого подай! — сказав він і ухопив за руку високу браву дівку. Та подалася назад.
— Та йди, Мотре! Іди! І ми за тобою! — почулися позаду Мотрі дівочі голоси.
— Куди ж ти, серденько Мотренько, мене тягнеш? Ану, чий батько старший? — і се кажучи, як потяг дівку, так що вона аж геть вибігла з гурту уперед. Не зостановлюючись, він ще раз потяг і помчав далі-далі, а за ним і другі дівчата, молодиці, парубки... Мов на яке чудо, поспішав народ.
— Дорогу! — крикнув Петро, добігаючи до колиски. Народ в одну мить роздався на обидва боки, і Петро з Мотрею стали коло самої колиски.
— Що се воно? Чи бач? Пан з Мотрею за руки побралися! — гомоніла молодіж кругом.
На колисці колихалися парубок і дівчина. Парубок так піддавав, що аж стовпи хиталися, вервечки трохи-трохи не перелітали через перекладину. Дівчина боялась, ухала.
— Грицьку! Годі тобі вже колихатися, пусти ще ось пана! — викрикнув хтось з гурту.
— Іще разок! Ще! Піддай! — гукнув несамовито Грицько і аж опустився, щоб погнати вище. Вервечки стали врівні з перекладиною, ще раз так — і вони перелетіли б кругом. Дівчина злякалася, крикнула і упала прямо парубкові на груди. Грицько метко обхопив її і піддержав. Роздалися луна, крик, гук, регіт.
— Молодець, Грицько! Молодець!
Вервечки пішли назад, і Грицько бережно держав дівку, щоб не впала.
— Дівчаточки, голубочки! — замолилась дівчина. — Придержте, пожалуйста... Ох, упаду! Їй-богу, упаду!
Кинулось декілька парубків-дівчат і ухопили за вервечки.
— Уставай, Грицьку! Уставай! Ось пан хоче поколихатися.
Дівка перша скочила і скрилася від сорому між другими. Грицько глянув на пана і теж скочив.
— Ану ми, Мотрусю, чи так зуміємо, як Грицько! — каже Петро, підводячи дівку до колиски. Мотря якось косо дивиться — і хочеться їй поколихатися з паном, і страшно, що то подруги скажуть.
— Я боюся високо колихатися! Не вмію! — соромлячись відказувалась Мотря.
— Я не буду високо! Я полегеньку, помаленьку! — і Петро перший скочив на дощечку.
— Ну становися ж, Мотре.
— Та я боюся!
— Та становись уже, становись! — зразу крикнуло на неї декілька голосів, і парубочих, і дівочих.
Мотря якось нехотя піднялася, стала. Петро опустився, похнув, Мотря собі піддала. Спершу тихо-тихо колихалися вервечки то на той, то на другий бік. Каблучка скрипіла, люди не зводили очей з пана та дівки. Дальше та дальше, все розгон роздавався-більшав. Пан налягав, і Мотря не відставала.
— Піддай ще! — крикнув Петро, вервечки стали врівень з перекладиною. Мотря ухнула, а все ж здержалася. Картуз з голови Петра злетів і упав додолу. Пук волосся, розсипаючись, покрив його червоне лице. Сміх роздався кругом. Петро ще наліг, ще попхнув, гикнувши так, що аж кругом луна роздалася.
Як млинок, перелетіли зразу вервечки через перекладину... Почувся крик, і всі ждали, що ось полетить хтось додолу. Воно б і було так, коли б Петро не ухопив міцно за стан Мотрю. Коли вервечки спускалися, Петро, пригортаючи до себе Мотрю, смачно цілував її у червоне, як кармазин, лице...
Регіт зразу зірвався, летячи високо вгору.
— Оце так! Оце не по-нашому! — хвалили парубки. Мотря, стоячи, пручалася, прохалася.
— Буде, буде, моє серденько! Буде! Злякалася? — мовив ласкаво Петро і все, знай, цілував Мотрю. Мотря мліла, горіла, а регіт, як клекіт, ходив, носився, ріс.
Колиску зостановили, Мотря скочила і, тремтячи уся, мерщій скрилася між людьми.
— Ану, хто ще? — кричить Петро, червоний, як рак, без картуза, не злізаючи з колиски.
— Нехай йому, так колихатися! І в'язи увернеш! — несеться з дівоцької лави.
— Я вже так не буду. Ідіть, ідіть, дівчаточка!
Дівчаточка мої милі... —
почав приспівувати Петро, помалу гойдаючись. Дівчата почали шниряти поміж людьми, ховатися. Вони усі скупилися коло Мотрі, що, як стіна біла, сіла собі геть від колиски і ледве дух переводе.
— Як ти, Мотре, задержалася? А, мабуть, якби впала — то голова ціла осталася!
— Ох! — зітхала Мотря. — Зроду, звіку не буду з панами колихатися.
— Ану ж, хто ще хоче? — одно кричить Петро.
— Давайте, пане, удвох поколихаємось? — підходячи до колиски, пита Петра високий, ручий парубок у синій чумарці, в крамарському поясі, в картузі.
— Становись!
— Ось старостенко буде колихатись, ходім подивимся. Ходім! — загули дівчата і кинулися до колиски. За ними молодиці, чоловіки, парубки. Зібралося народу — мов маком засіяний майдан кругом колиски.
— Ану, піддай! — гукнув Петро, колихнувши старостенка.
Старостенко наліг. Від другого разу уже вервечки і порівнялися з сволоком. Ще раз, ще... і вервечки пішли кругом сволока. Як млинок крутяться вони то в ту, то в другу сторону; ні Петра, ні старостенка ясно не видко, якісь чорні попруги тільки літають кругом сволоку, та вітер гонить, аж гуде. Ніколи зроду люди не бачили такого колихання, зразу усі помовкли, мов заніміли... тільки и чутно — вітер гуде, каблучки риплять та стовпи двигкотять, аж земля тіпається.
— Петре, Петре! Що ти робиш? — кричать до його пани. А Петра ні видко, ні чутно — то той, то другий одно подає, мов два вітри борюкаються.
Каблучка не видержала. Саме коли Петро піддавав, пригинаючись до лавки, — вона тріснула-розпустилася. Вервечка, аж бренькнувши, полетіла в сторону — старостенко прямо навзнак полетів додолу, а Петро, як жаба, скочив на людей, перелітаючи старостенка.
Старостенко, може б, і не підвівся сам, коли б не лучився на той час його батько з добрим дубцем.
— Ось як, вражий сину, колишуться! — потягаючи вподовж сина, лає староста. — Ти б же, треклятий, пана б убив! Харцизяка!
І знову староста замахнувся, та старостенко був уже на ногах і, відбігаючи, [схопивши] картуза, помчався від батька між гурт людей.
Петро нітрохи не забився. Стрибнувши, він тільки повалив собою двох молодиць, а сам зверху них навалився. Молодиці, падаючи, налякалися і не вспіли опам'ятатися, як Петро уже, знайшовши картуз, точив ляси коло дівчат. Веселий цей Петро, несамовитий! Як розжирується, немає йому впину, немає горя, заборону.
Ось він уже між валкою дівчат іде; обгорнули вони його, мов мак поріс кругом високої купини.
— Ануте, дівчата, пісні. Та гарної, та он як!
Виступає Петро насупроти їх і своїм дзвінким тенором заводе голосної та протяжної. Дівчата підхопили, і пішла-полилася пісня над майданом. А голос Петрів, мов між першими струнами бринить середня струна, і тремтить вона, і замирає, і знову високо-високо піднімає вгору.
— От пан, так пан! — гудуть кругом парубки, молодиці, дівчата.
— Отакого б нам пана! — кажуть чоловіки.
А Петро знову кричить:
— Чи немає у вас кого музики?
— Грицько музика! Грицько музика! Він нам завжди на весіллях грає!
— А де ж Грицько? Давай Грицька!
Знайшли й Грицька — низенького, мишастого чоловіка.
— Грай, Грицьку! Валяй дудочки.
— Ні, метелиці, метелиці! — кричать дівчата.
— Валяй і метелиці.
Музика ударив. В одну мить уже й коло сплелося. А посеред його Петро викручується уже з Мотрею. Мотрю кинув — другу вхопив, третю, четверту. Мов квіточками перекидається Петро дівчатами. Ось уже й послідня.
— Валяй дудочки! — кричить Петро.
Музика переводе на дудочку, а Петро уже й навприсядки, як качан качається, кругом дівчини. Це скочив, ухнув, крикнув, сплеснув у долоні і пішов дрібнесенько-дрібнесенько на пальчиках; перейшов на каблуки — аж земля гуде, аж кура йде, а він вибиває, та рве траву гострими каблуками, та оре землю підборами, то за руку ухопивши, мов по воді пропливе, то знову кине і сам гаса-гаса.
— Пан, пан ідуть! — пішло поміж людьми, і всі заворушилися. Петро не чує, не баче.
— Ей, піддай! Піддай! Наддай! Наддай! — кричить він та одно саде, одно саде.
Тільки що Петро хотів навприсядки пуститися, як музика, мов струна зразу обірвалася, став. Петро зиркнув — Борис Петрович як виріс перед ним.
— Тьху, ти, скажений! — плюнув Борис Петрович і, повернувшись, пішов. За ним Петро уже щось пащекує-берше, аж живіт у Бориса Петровича ходором ходе. Борис Петрович з своїми панами пішов по всьому майдану. Куди він не йшов — всюди перед ним розступалися, дорогу давали, низько прихиляли голову. Старі, немічні баби, і ті підводилися і згинали і без того зогнуті спини. Зразу усі затихли-замовкли, мов поніміли. Тільки коло бочки почувалися п'яненькі викрики та якийсь невиразний гук гудів.
Борис Петрович туди не заглядав, він, давши великого крюка і сказавши: «Гуляйте собі!» — прямо потяг на гору. За ним пани, і Петро пішов за ними, все озираючись та посилаючи поцілунки руками у той бік, де стояли дівчата. Деякі сміливіші і собі посилали Петрові поцілунки. Петро зняв картуз і низько кланявся, усі і до його приклонялися.
— Хай вам доля служе!
— Хай вас щастя не кидає!
— Спасибі вам! —доносилося до його то з того, то з другого боку, аж поки не скрилися пани за горою. Петро ще таки обернувся і, знявши картуза, низько вклонився. Якийсь крик, гук, неначе ляскіт у долоні, понеслися до його.
Сонце почало повертати над гору. Воно своїми косими парусами обливало землю, увесь світ. Як квіточка, красувалася земля під його золотим сяйвом, небо, мов з синьої шовкової матерії намет, розкинулося-розляглося. По йому де-не-де, як павутиння, розтяглися легенькі хмарочки; сонце пронизувало їх наскрізь, сріблило, золотило. Вітрець — і не дихне, тихо-тихо... Світ наче любувався своєю красою, пишною уродою.
— Пора збиратися на кашу! — сказав Борис Петрович, уступаючи у двір.
— А де ж будемо варити? В садку, в лісі? — спитав один пузатий пан.
— Ні, на Вовчій. Там криницю викопали, вода погожа і ліщина добра, — ліниво відказав Борис Петрович.
— А чи не можна б так, Борисе Петровичу, — стаючи перед ним і закладаючи руки за спину, питався Петро, — щоб усіх дівчат і молодих молодиць з Супрунівки на той час та попереводити на Вовчу?
Усі засміялися.
— Ой, щось ти не перед добром розжартувався так, Петре! — відказав Борис Петрович і гукнув на прикажчика, що без шапки стояв недалеко і ждав приказу: «Кажи, щоб запрягали».
Прикажчик, як опарений, побіг до конюшень і кричав:
— Запрягать! Запрягать!
Пани скупилися і питалися один одного: «Чи далеко-то ся Вовча? Чи пішки підемо, чи поїдемо?»
— Юхимович! — озвав Петро прикажчика.— Вовча далеко?
— Та версти три буде, ваше благородіє!
— То пішки! — гукнув Петро.
Деякі згоджувались, деякі не хотіли. Пани розділилися: одні махали на кучерів, щоб були наготові, другі усиловувались, що пішки краще! Половина пішла пішки, половина поїхала. Борис Петрович з своїм козачком попереду. За ним другі, один за одним, як гуси, тільки курява вставала шляхом, куди вони їхали.
— Не кури! — крикнув Петро, направляючись на зелений обніжок, і, скинувши з себе сюртук, перекинув його через плече.
— А справді жарко! — і другі поскидали. Як дрохви, розсипавшись по той і по другий бік сірого шляху, чимчикували пани. Петро попереду; і землі мов не торкаються його бистрі ноги, так виступає легко-браво. Він ні на хвилину не замовкне, не зна язик його втоми, одно меле, одно смішить цілу компанію. Увійшли з верству... Супрунівка й дворище скрилися за спиною, поперед їх прослався, як гадюка, сірий шлях поміж зеленим полем, аж на кінці його, де небо сходиться з землею, бовваніє якась сіра попруга — то їх поїхали, оставляючи куру за собою. А кругом, мов широке зелене коло, горить-грає зелено-червоним огнем поле. Сонце спускалося і свої довгі паруси розіслало по землі, і грало у болотці, мов хто перетягався довгими золотими ниточками, тоді як на горбочку лежав його цілий сніп, гоготів, палав; а поверх поля в повітрі завірюха золотого світу, огненного піску, мов хто роздимає здоровенне огнище і летять від його іскри на всі боки. І наші піхотинці облиті тим світом, мов чаром, горить їх одежа, сяють білі сорочки, червоніють, як калина, обличчя. В повітрі тихо, тепло і легко — ні вітрець не подихне, ні крикне яка птиця, ні сюркне яка кузька. Сказав би, чудовий маляр розмалював свою чудовну картину, якби не наші піхотинці хоч тихо, а все уперед подавалися... Ось щось пискливо забриніло — то кібчик, тремтячи над їх головами, пищав свою голодну пісню. Петро глянув у небо — чорна горошина качалася у високому небі. Почувся якийсь жалібний крик, і горошина закружила широкими кружками... то крук носився в чистому повітрі.

Ой, кряче-кряче та чорненький ворін
На високій високості,
Ой, плаче-плаче молодий козаче
Та по своїй молодості, —

почав Петро своїм дзвінким тягучим тенором. То не пісня, то плач сиротньої душі, крик наболілого серця роздався над полем. Се нив'я не чуло, мабуть, такого голосу, не колихало і повітря така пісня — довга самотня журба складала її, невиразні муки виголошували високі голоси. То наболіла душа прощалася з своєю молодістю... Повітря бриніло, піддержуючи співця, світ тремтів, чуючи кревні болі та сльози. Пани зразу мов поторопіли; похнюпивши голови, слухали чудовної пісні, і щось непримітне, важке ворушилося у кожному серці. Пригадалися молоді літа, пригадалися молоді надії, гулянки, і кохання пригадалося... Де воно все ділося? Куди пішло? Як сон, як дим, як давня згадка, устало все те перед очима і майнуло.
— Та й співає ж добре! — сказав один, коли Петро скінчив.
— Та щось сьогодні він особно добре співа! — піддержав другий.
Петро ішов, похнюпившись... Смутні думки навіяла на його пісня. Ось уже тридцять п'ять літ йому, а він і досі не женився! Чи жениться коли? Мабуть, не знати йому ні ласки жінки, ні ласки дитини. Бурлак, бурлак і вмре бурлакою вже... Чужі очі закриють, чужі й поховають. Сумно Петрові...
— А чого, Петре замовк? Зажурився?
— Хто, я? — весело відказав Петро. — О, ще та журба не родилася, котра б мене полонила.
І знову почав веселої, жартовливої:

Ти думаєш, дурню,
Що я тебе люблю,
А я тебе, дурню,
Словами голублю!..

Аж до кінця шляху все співав Петро, то сумних-журливих, то веселих-жартовливих. Ще мов ніколи зроду так гарно він не співав, ніколи зроду не перескакував так з одної пісні на другу, як метелик той носився понад квітками, не знаючи на якій довше присісти. А проте у його голосі щось бриніло, казало про якусь закриту тугу, про сховану від людей журбу...
— Що се він розспівався сьогодні? — запримітив один.
— Хай співає! Веселого норову, та й голос є! — відказав другий.
Ось і кінець шляху. На горі, над долиною, на зелених її вінцях порозстановлювані дрожки, повозочки; коло їх на припоні коні скубуть смачну траву, аж хрумкання розлягається. Під дрожками повиверталися кучери — смалять люльки. Сонце котиться на захід і навкося освічує землю, аж палає трава від того світу, червоніє усе, мов кармазином накрите. Пани надійшли над долину. Сонце перекидало через неї свої золоті стяги, мов перетягалося поверх огненними нитками, не досягаючи дна. Там темно-зеленим килимом пишалася долина. На ліву руч визирав з-за крутого повороту ліс, мов бажаючи подивитись, що робиться серед долини; по праву руч коло криниці білів здоровенний шатер, коло його горіло два костри, нагріваючи у двох здоровенних казанах воду, кучерявими віхтями піднімався дим і розстилався сірим серпанком по долині. Коло шатра, коло кострів ходили пани, метушилася прислуга; кашовар, одійшовши геть, розчиняв курчат.
— Ось де наші пристали! — крикнув Петро і стрімголов пустився з гори, тільки трава, зірвана його гострими каблуками, летіла, мов віхті, за ним та часом грудка землі бігла, опереджаючи його. Другі, глянувши на кручу, пішли в обход. Поки спустилися сі, то Петро вже коло кашоварів, уже кричить, порядкує, і його голос розстилається весело по долині.
— А де Борис Петрович? — спитався хтось.
— Пішли туди, у ліс проходитися, — відказав прикажчик і показав наліво, на купу здоровенних лип, що, виткнувшись з-за гори, стояли, мов сторожі, над долиною. Якимсь сизо-темним кольором віддавалися вони. Тута ж, з-між дерева виглядала і хата лісника, прикрита зеленими віттями широколистих кленів, темно-зелених лип, узорчатих дубів. Любо було очам глянути на невеличку хатину, білу, як сніг, з жовтою приспою, з невеличкими віконцями. Мов дівчина нарядилася в білу сорочку, оторочену жовтою каймою, — такою чепурною здавалася та хатина. Коло дверей по той і по другий бік виросли дві шипшини і цвіли рожевим цвітом; тута ж коло їх тинялася квочка з курчатами і квоктала, поглядаючи на двері; курчата, опустивши свої слабі крильця, понадувались, цівкали; видно, що вони добивалися вже на покій. Геть одсторонь від хати на зеленому килимі трави сидів Борис Петрович, позаду його стояв козачок, а попереду високий чорнявий чоловік, без шапки, в білій сорочці. То був лісник Карпо, котрого Борис Петрович щось розпитував. Карпо розказував, раз поз раз поглядаючи на хату, і його понурий погляд блищав якось гостро-сердито. Нова валка панів перебила їх розмову і, підвівши Бориса Петровича, потягла його за собою геть далі за ліс. Карпо, нахилившись, пішов бережно до хати, відчинив сіни і почав заганяти курчат.
— Бісова хазяйка пішла кудись, — сердито він говорив до курчат, — і забула, що вам пора вже на сідало.
Карпо уступив уже в сіни, як позаду його раздався голос:
— От де добро! Отут би й я вік звікував!
То любувався Петро білою хатиною, хорошою місциною.
— Та то так вам спершу здається! А якби пожили — то дозналися б, що нема гіршого місця у світі, як се! — дзвінкий жіночий голос обізвався до Петра, і з-за куща калини виступила молода, вродлива молодиця. Краска грала у її білому лиці, чорні очі якось весело дивилися.
— Та з такою кралею, як ти, моя голубочко, і в пеклі здався б рай, не тільки що! — одказав Петро, підступаючи до молодиці.
Очі у неї ще дужче заграли.
— Іди хоч курчат зажени, чортова швендя, — грубо гукнув на неї Карпо з сіней.
Молодиця, як злякана, тріпонулася і, похнюпившись, мерщій пішла у сіни.
— І де блукала досі? І піде швендяти! — корив її чоловік, виступаючи з сіней і зачиняючи за собою двері.
— Це твоя жінка, чоловіче? — спитав Петро.
— Жінка ж, — нехотя відказав Карпо, становлячись коло дверей, буцім загороджуючи дорогу.
— І дітки у вас є? — пита, не дивлячись на серце Карпове, Петро.
— Кат має!
— Недавно, мабуть, побралися?
— Недавно.
— А в тебе, братику, скус є: вибрав собі непогану кралечку.
Карпо нічого не сказав, тільки плюнув. Защіпка коло дверей стукнула, двері відхилилися, показалося лице молодиці і знову скрилося.
— Чого тобі? — грубо спитав Карпо. Одказу не було.
— А де ти її підхопив? — допитувався Петро.
— Що таке? — блимнувши очима, спитав Карпо.
— Звідки, питаю, твоя жінка?
— Хіба мало є на світі усякої наволочі! — не видержав Карпо і, помовчавши, сказав: — З двору!
— Та се, може, Горпина, що в пана була?
— Та вже ж не хто, як не вона. Золото усюди видко!
— Так-так. То-то, я кажу, що щось знакоме мені лице. Та й вона, видно, мене пізнала.
— Ще б не пізнала? Вона кожному готова на шию вішатись!
Петро пішов далі. «Бач, де Горпина, — думав він. — То-то її не стало видно у дворі. Ну, це гаразд. Тут можна і закрутити б. Чоловік тільки у неї, здається, такий, що держись! Ну, та його можна ублаговолити». І Петро подався у ліс.
Ваблять Петра лукаві думки, тягнуть його назад до лісникової хати. І піти б, так там він, чоловік. Петро повернув у гущу. її здоровенне дуб'я, покрите зверху сплетеною оселею листви, мов хата з тисячами рівних стовпів, крізь котрі пробігає жовтий світ западаючого сонця, її рівний і чорний діл, притрушений гнилою листвою, її незамутня тиша, дальня темнота тягнуть Петра все далі та далі. Плутається Петро поміж здоровенними дуб'ями, поміж пахучими липами. Тихо, німо... «Отута б пожартувати з Горпиною! І люди б не побачили, і небо прикрите так, що крізь густу листву й не просвітиться... Добре тут! А гарна ся Горпина була дівчиною, добра така, веселенька. Не перемінилася й молодицею. І нужно ж було давати її за такого чоловіка? Чому я, дурний, не випрохав був тоді її у Бориса Петровича? А віддав би, з радістю. Що йому одна душа? А я б тепер, може, не скитався, як тепер скитаюся, не почувалася б та туга та самотня нудьга, що мене їсть. Дурний, соромився, що люди скажуть: «Он і Петро обзавівся фрейлиною». Чорт їх бери! Хай казали б. Хіба вони мені щастя дадуть? Вони мені своїх дочок прочать... Хай їм гаспид — нелюбі вони мені з своєю панською виправкою, з своєю неповоротливістю... Передо мною прутиком вийсь, м`ячиком скачи... Така Горпина була. А вони що?.. Чи, може, я уже такий заклятий удався, нікуди кчемний уродився?.. Співи, танці, жарти — то моє діло. Зате мене всі люблять й поважають... А коли б знали, як мені підчас гірко буває співати, танцювати, дурника перед ними корчити... І нащо я паном уродився? Що б було долі поставити мене між хліборобами, може б, я і щасливіший був...»
Розпалювалося серце Петрове, розгорялося, думки, як хмари, розгулялися, бажання натовпом товпилися і давили його душу несказанною тугою... Кругом лісу йшов гомін, неслися нестямні крики: «Петре! Петре!» — скучали за ним, кликали його, і луна перекликала по десять разів їх гуки, а він не чув того нічого. Як підстрелений звір, блукав він, звісивши свою голову, поміж товстим деревом і носив у своєму серці ту метку стрілу, що його пробила, дослухався до його важкого перебою, до його пекучої болі... Сльози ворушилися у його карих ясних очах.
Чи то пташка злякана з гнізда спорхнула і в'ється між деревом, чи то заєць утікає від погоні? Чується гуп на м'якій землі, шелест трухлявого листу, лущання сухих прутиків, трісочок. Петро підвів голову, озирнувся... Зачервоніло щось поміж деревом, замаячило щось біле... То Горпина прямо неслася до його.
— Горпино! — скрикнув здивований Петро і став.
— Петро Юхимович! — скрикнула Горпина, зупиняючись коло його і ледве переводячи дух. — Ох, як я утомилася! Здорові були.
— Здорова, моє серденько!
— Насилу викралася. Стоїть та й стоїть осоружний коло дверей, та вже кликнули до пана. Я мерщій з хати — і дверей не зачинила — та в ліс. Біжу, думка — скриюся де-небудь у лісі — шукай вітра у полі! Хотілося вас бачити, хотілося побалакати хоч трошки, душу одвести.
Лице у Горпини горіло, очі блищали, дух то спирався у грудях, то поривчато вилітав з рожевих уст.
— Моя голубочко! Моя добрая! — і Петро перекинув руку через її кругле, мов виточене, плече. — Ходімо ж погуляймо... туди... далі, щоб ніхто не бачив... Скучив я за тобою!
— Скучили? А я думала, ви мене забули? Другу знайшли.
— Нема у мене другої і не буде такої після тебе.
— Їй-богу, немає?
— Далебі, голубко. Як же ти живеш?
— І вже ж моє життя, Петро Юхимович! Жила, поки у дворі була, а як віддали за цього лобуря — ворогові б моєму таке життя! Це мука, каторга, а не життя. Від себе ні на ступінь не відпускає. Прийде свято, неділя — блукаєш по сьому лісу, тиняєшся поміж деревами, як дурна, а він з-за дуба якого стоїть і визирає, чи нікого не стріла, чи ні з ким не говорю. Сказано, ревнивий! Сказано, ревнивий! Прийде чужий чоловік — і не дивись, і не говори... Глянула — уже й докоряє, чого усякому у вічі заглядаєш, обізвалася словом — уже й на шию чіпляєшся! Горе моє та ще й тяжкеє!
— Б'є він тебе, моя галочко?
— Усього є. Та битись він не майстер. А як гляне — очі ж там, очі! Грізні, страшні! Мов ножем у серце ударить — так подивиться. Він таки уб'є, мабуть когось. Душа моя чує, що комусь не минути його руки...
— Він, значить, любить тебе, коли ревнує?
— Та любить-то він мене любить. Так я ж його терпіти не можу. Сказано, плювала б на слід його, куди пройде... А як стане голубити, обнімати — нудить мене, варить, душу з тіла витягає... І сама не знаю, чого я так його ненавиджу!
Горпина узяла Петра за стан і, схилившись головою на плече, пройшлася трохи мовчки. Це зразу Горпина зареготалася — як дзвоник, роздався її сміх поміж деревами.
— А знаєте, Петро Юхимович, як ви укололися голкою, що стриміла у мене у пазусі?
— Та я ж тебе хотів обняти... За дверима у малій кімнатці?
— Еге-еге! Та як мені тоді вас жалко було, господи! Голку ту на десять шматочків розломила... Ох!
І знову скільки ступнів мовчки.
— А як не піймали кухлем води на кучера Ванька, коли се де не візьмись ви — так усього й обдали водою.
— Знаю, знаю... — бубнить Петро. Йому не хочеться говорити, важко йому чогось вимовляти. Серце так стукоче. Він щасливий такий, радий слухати її веселого щебетання, радий держатися за неї, грітися коло її теплого боку.
— Дурна я тоді була! Сказано, дурна, як вівця... Кожного боялася.
— А тепера ж не боїшся? — і Петро притис Горпину близько до себе.
— Чого ж мені тепер страшно? — і очі у Горпини загорілися огнем.
Ліс, чим далі вони йшли, все темнішав та темнішав, навіть вони здавалися однією темною тінню, що снувала між гущавиною, — так близько пригорнулися вони одно до одного. Петро слухав, як серце билося у Горпини, Горпина дослухалася, як тріпалося воно у Петра... А воно у їх як не вискочить! Дух розгорявся у грудях, зітхання рвалося.
— Сядьмо! — ледве чутно сказала Горпина.
І вони, пройшовши трохи, опустилися за кущем калини. Петро дивився у очі Горпини, Горпина стріляла на його своїми. Це зразу порвалася... обхопила за шию.
— Голубе мій! Любий мій! — гаряче й солодке цілування роздалося навкруги...
А там, коло шатра, на зеленій долині йшло гуляння. Костри горіли ясним і тихим огнем, серед їх висіли чорні казани і лопотіли допріваючою кашею... У повітрі пахло варевом, лоскотало смак. Коло шатра, на здоровенному килимі, сиділи кружком пани, у їх колі всього понастановлювано: і пляшок, і тарілок. Пани пили і заїдали. Весела розмова невгавала у них, регіт зривався і лякав чорне вечірнє повітря. У шатрі теж світилося. Там, поскидавши сюртуки й жилетки, ув одних сорочках сиділи пани і грали в карти. Поміж ними Борис Петрович, смокчучи свою здоровенну люльку і пускаючи дим тучами, осовіло якось дивився у карти. Ззаду його стояв козачок, і на його блідому від світу свічки лиці, здається, життя не було — німий, мовчазний, він стояв, як укопаний, як з каміння висічений, і дожидався панського приказу. Коло шатра, проти червоного зарева костра, стояв лісник, чорний, темний, як тінь, як марюка. Огонь з костра, часом піднімаючись високо угору, заглядав у його очі, і не знать було, чи то огонь, чи вони у його так горіли. Без речі, без слова, мов німий, стояв він і дивився на огонь, дивився на панів, що так здорово пили, так смачно заїдали.
— Де се, справді, наш Петро дівся? Кудись зслизнув? — питалися пани один ув одного.
— Та я гукав-гукав, аж охрип! Видко, чорт його узяв! — сказав один, червоний, як жар.
— Я бачив, як у ліс він пішов, — додав другий.
— Ага... Знаємо, де він. То чортова голова — промаху не дасть...
— А що таке?
— Нагледів він тут одну молодичку.
— Тю-тю, то лісникова жінка! — забив баки один.
— То що, що жінка? Знаємо ми, що воно за жінка. Він ще, як вона у дворі була, нюхався все з нею.
— Нюхався? — і регіт, як клекіт, зірвався.
Чи то огонь затремтів на лісниковому лиці, піднімаючись високо вгору, чи то по йому судорога пробігла? Бог знає. Огонь зразу припав і коли знову піднявся, то коло шатра уже не видко було лісника, його темної та грізної постаті. Ніхто того не примічав, ніхто не доглядавсь, всі весело пили, гуляли.
Коли це зразу божевільний, нестямний крик роздався з лісу і різучою хвилею промчався над долиною. Чи то [нрзб], чи сам нечистий пуганув з гущавини?.. Почувся тріск; роздався ляск, і іскра схопилася коло лісу, і зразу розлилося червоним, здоровенним багаттям... А крик, а лемент не вгавав, не стихав, ріс, більшав, ближчав.
— О, рятуйте, рятуйте! О лихо, о боже! — голосило щось.
— Що воно?
Пани зиркнули на ліс і отетеріли. Як свічка, палала лісникова хата згори і до самого низу. Огонь лопотів, як скажений, їв і рвав солом'яну оселю, прискав іскрами вгору, лився довгими хвилями у вікна... Оце поллє хвиля, підніметься огонь вгору, і ззаду вигляне, мов чорт, страховище, кострубате, бородате — то ліс віддавав так своїм кучерявим деревом, своїми довгими гілками. Знову підніметься полум'я, і огненна нитка, мов блискавка, пробіжить геть далеко в темноті і зникне — то висушене листя або прутик жре огонь. А кругом темно, як сажа, ніч зступилася-згустилася, і на тому чорному полі — вихориться страшне пожарище... Здається, пекло не було страшніше, як у той час пожежа... А лемент одно роздається без угаву, безперестану. Пани, трохи одійшовши, кинулися усі на пожарище.
— Води! Води! — вирвалося зразу з десятка ротів.
Вода була, та не було чим брати її. Пани оціпили хату і стояли, дивлячись на те, як огонь поїдає усе. А в лісі одно крик, одно лемент. Щось біжить і кричить, щось за кимсь женеться... Ближче, ближче вчувається крик, доходить гук тікання аж до самого кола. Саме підгоріла оселя не здержалась і впала всередину — огонь, мов з пекла, високо подався угору, закрутився віхтями, посипав іскрами. На хвилину трохи не вся долина виступила з темноти, ціла стіна дерева виразно вирисувалася ззаду. Поміж деревом мов дві тіні промелькнули, одна червона, як кров, друга темна, як сажа. Крик роздався над самим ухом у панів, і в їх коло, мов навісна, ускочила Горпина. Розпатлана, об'юшена кров'ю, з рваною на тілі сорочкою, з божевільним страхом на лиці, на очах вона трохи не кинулася в огонь. За нею, мов скажений, наставивши уперед гострі вила, нісся лісник. Пани кинулися до його і до неї. Частина їх окружила його і вирвала вила з рук.
— Що ти робиш?
Лісник став, мов укопаний... Руки, голова у його тремтіли, трусилися, лице, як крейда, очі — як углі.
— Щастя ж твоє, повіїще! — крикнув він, заскреготавши зубами.
— Що се, кров? — спитав той, що ухопивсь перше за вила, роздивляючись проти огню свої руки.
— Вила у крові! Ти її колов, шибенику? — гукнув він на лісника.
— Я його заколов... — глухо сказав він, — та жаль, що вона утекла.
— Його? Його? Кого його?
— Бахура її! — крикнув лісник, зареготавшись.
Панам страшно стало, у деяких аж волосся подалося вгору від того реготу. А в другій купі Горпина лементувала: «Убив, убив! Так вилами й шибнув у бік. Так і простромив наскрізь... О боже, боже! О горенько, горенько!»
— Кого ж убив? — допитувалися вони ще.
— Отам... отам... — божевільно відказувала вона, — се ж кров його на мені. О боже! Боже! Пана вбив — Петра Юхимовича! — лементувала Горпина.
— Петра?! — хтось не то спитав, не то викрикнув.
Страх пробіг, як блискавка, поміж панами — одним він роздав лице вподовж, другим ушир, третім якось болізно скривив... Всі замовкли і скам'яніли.
— Ти Петра Юхимовича убив? — криком спитав високий сухий пан, підступаючи до лісника.
— Я бахура убив... Не минулося б й сучці те, та прудка, бісова! — ударяючи на кожне слово, одказав лісник.
— Ах ти ж сукин син! — метко здіймаючи кулак угору, крикнув високий пан і замахнувся... Роздався тріск, роздався гуп... Лісник захитався і, як колода, гепнув навзнач з усіх чотирьох. Огонь освітив його бліде лице, він повів мутно очима і застогнав.
Коли кинулись до його — лісник уже лежав без диханія. Пан, улучивши саме у висок, вложив його відразу.
Піднялася біганина-шарпанина. Одні кричали на пана, нащо він того ірода бив, другі побігли у ліс шукати Петра.
— От тобі й каша! От тобі й наварили каші! — ламаючи руки, ходили, як тіні, бліді і казали самі до себе треті.
Частина панів посвітила свічки, побрала ліхтарі і пішла шукати Петра. Заходили вогні по лісу, затріщало сухе пруття гілля, обізвався ліс криком-гуком:
— А хто там?
— Се я.
— А що, не видно? Нема? Не знайшли?
— Нігде нема.
— Не туди йдете! — кричить оп'ять щось.
— А куди ж?
— Отуди, направо.
— Ні, прямо-прямо, — щось перебива.
Щось побігло, зашелестіло гущавиною.
— Аж ось він! Аж ось! Сюди-сюди! — крикнув хтось.
Кинулися на голос. Петро лежав, зігнувшись і ухопившись рукою за бік. Колись рум'яне лице смерть викрасила синьою краскою, кров забризкала одежу, руки, коло його і під ним ціла річка крові.
— О бідний! О нещасний! — кричали, жалкували кругом його. Прийшов і Борис Петрович і, подивившись, одвернувся. Він не зміг дивитись на кров свого брата, пролиту на його землі.
— Що ж тепер робити? Що казати?
— Сторожу постановити, — сказав Борис Петрович і пішов.
Пожежа вгасла, хата догоряла, огонь мов зіхав: то підіймавсь вгору, то припадав до землі і обдавав якимсь сизим світом чорне лице мертвого лісника. А недалеко відтіля під кущем калини сиділа Горпина і божевільно квилила, щось непутнє плела-говорила. Коло пожежі по долині, по лісу снували пани, бліді, мовчазні, мов тіні, немов виходці з того світу.
— Їдь у місто до комісара, — приказав Борис Петрович прикажчикові, — а ви тут усі підождіть, — обернувся до панів.
— А кашу де діти?
— Вивернути! — сердито відказав Борис Петрович і пішов у шатро.
— Вивернути? Нащо таке добро вивертати? — закричало декілька голосів. — Знімай кашу, станови, хай чахне.
До півночі чахла каша, до півночі снували пани по долині. Пожежа згасла, де-не-де тільки курилася яка деревина. Над долиною стояв густий дим, крізь його дивився блідим лицем місяць, мов крізь хмару. Пани зібрались у купу.
— А що ж, братця, каша охолола. Пом'янемо нашого Петра. Хай над ним земля пером! Царство йому небесне! Добрий був друзяка. Ласий тільки до жіночок, за те ж, бідний, і головою наложив.
Пішла кругова. Сіли за кашу. Коло одного казана — пани, другий віддали прислузі. Так і світ усіх застав за кашею, не було тільки Бориса Петровича, він зачинився у шатрі. Спав він? Ні, цілу ніч сидів і смалив люльку за люлькою. Пилип стояв ззаду його і, знай, тільки набивав люльку тютюном.


1 2 3 4

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "Халамидник"