ХАЛАМИДНИК

 

Зміст


I. Лежень
II. Каша
III. Секта
IV. Не сподівався

- І -

ЛЕЖЕНЬ




Світає. Над Вовчою долиною, над зеленими полями, що послалися кругом неї, тремтить-в'ється світ рожевий. Ще сонце не встало, тільки крайнебо, звідки йому повинно виплинути, зашарілося, мов сором'язлива дівчина після парубочого вільного слова. В повітрі тихо, як у вусі, тільки коники у траві сюрчать, перепели підпідьомкають та тріпочеться невеликою горошиною жайворонок у синьому небі, розсипаючи, мов срібні дзвоники, своє привітне щебетання.
У долині ж зовсім німо. Зелене дно її укрилося сивою росою; підгір'я проти сонячної сторони горить зеленим вогнем від уранішнього світу, зате противна сторона гори, де поп'ялися людські хатки, дрімає, прикрита чорною тінню. Дрібнолисті кучеряві верби, що, мов сторожі, постановилися від шляху, спустили гілки, струшують з свого листу холодну росу додолу; темно-зелені вишні по горі аж почорніли, тулячись одна до другої, зате широкогіллі груші, дуплинаті яблуні, що стояли серед дворів та посхилялися на людські оселі, думали якусь важку думку. Люди ще не вставали; то під коморою, то під грушами, кріпко сплючи, порозтягалися чоловіки, парубки. У сінях, з-за порогів, на м'яких подушках виблискували біляві та чорняві голови дітей, а коло їх лежали матірки і сонні, здається, слухали, чи не ворушиться мала дітвора.
Пройшло з півгодини; світу прилило більше, рушився і вітрець, несучи ранішню прохолоду. По невеличких загородах піднялась скотина. Корови тихо гули, відкликаючись на заводи телят, натомлені воли важко підводились, обчухувалися, обдивлялися. Ось десь забутив бугай, і вся околиця загула його густим гуком, воли і корови обізвалися на привіт свого гулячого товариша. Кури скакали з сідала додолу, а голосні півні драли своє широке горло. Люди почули. Ще хвилина — і одні, схилившись над коритом біля колодязя, умивали своє заспане лице, другі бубоніли тихо молитву, обертаючись до сходу сонця, треті вже возилися коло возів, що ще звечора полаштовані стояли серед дворів.
— Подай, жінко, скорій клунок з хлібом! — кричали чоловіки у хату до жінок, пориваючи ярмо на шиї своєї скотини.
Ось і клунок положила жінка, і баклажок з водою поставив Василько, злазячи і сам на віз; і, риплячи, помалу потяглися з дворів хазяйські хури. Невелику кладь вони повезли: вірьовку, заплутану за полудрабки, у возі клунок з хлібом, бакло з водою, сіряк, косу з держалком; та ще на якому там возі сидів хлопець літ дванадцяти-чотирнадцяти, син хазяїна, — тільки всього. Через те і виступали так весело невеличкі коров'ята, що були запряжені у віз, через те і хазяїн їх тільки даремно ніс за плечима довгий ремінний батіг. Збиралися на косовицю. Ще з осені подавав пан завдатки, і от тепереньки сповіщено вовчан, щоб збирались. Воно б можна було і без підвод іти — шлях недовгий, зараз за Вовчою безлік тягнеться його степ, — так що ж буде скотина і дома робити? та чим і годувати? Там на степу все ж хоч на спашину пустиш попастися, а дома хіба стріхи з оселі урве? Деякі, правда, пішли і без скотини, то більше такі, що або не мали її, або хоч і мали її, то в другій роботі була зайнята. Ще зарані вони змовилися, кому брати підводу і до кого заїздити, щоб укупу скласти свою провізію. Так і зробили. Підводи зостановлювалися коло воріт других хазяїнів, звідти виносили клумак, бакло, казанки, все це клалося, і хазяїни сього добра тягли за возом далі до другого двору, до третього. Виходило з села підвод п'ять-шість, а назбиралося народу чоловіка на тридцять. Були між ними вже поживші батьки з півпарубчатими хлопцями, були й середні й молоді парубки. Перші, насупивши небритий свій вид, мовчки тяглися за возами, посмоктуючи свої короткі люльки, другі йшли з косами за плечима і підсміювалися над сонливішими з парубків:
— Що ж, Тимофію, тебе Маруся поблагословила у велику дорогу? — промовив низенький рудоусий, з мишачими очима чоловік до здорового чорнявого парубка, що йшов похнюпившись.
— Яка Маруся? — спитав чоловіка його товариш, білий на волос і чорний на вид.
— Та Педьківна.
— Хіба він теє?
— Та насилу добудився. Уже сонце і геть-то пригріло, а наш Тимофій як пішов ще звечора, то нема та й нема. Ми вже думали — оце [нрзб] забіг парубок, аж він...
— Отже, дядьку, їй-богу, вилаю! — приснув спросоння Тимофій. Чоловіки зареготали.
— Онтуди! Ну, лай! За що ж ти мене будеш лаяти? — пита рудоусий, вийнявши люльку з рота і цвиркнувши геть далеко від себе.
— За те, щоб не плели такого!
— От дивись! Якого? Хіба неправда, що ти з Педчиного двору волікся?
— Ну, так що, що з Педчиного? Я тільки через Педчин двір ішов, а дівки і в вічі не бачив. А ви толкуєте, що ночував.
— Ну, так що? Хіба не можна й пошуткувати?
— Ви шуткуєте, а може, хто й віри дойме.
— Ага, зачепив? — підсміювався білявий на волос, а чорний на вид.
— Зачепив! Сього, бач, не руш. Он як Грицько, то, певне, десь ночував, бо, бач, як браво виступа, — указав знову рудоусий на молодого парубка, мишастого, з довгобразим у плямах лицем.
— Атож? Став би сам ночувати?! Самому скучно! — одрубав хвастливо Грицько.
— От бач! Се хоробрий який. У котрої ж се?
— Аж у трьох заразом! — ще дужче хвастаючи, мовив Грицько.
Чоловіки зареготалися.
— Молодець! То аж у трьох?
— Еге, в нас так. Чого зівати?
— Бач, блазень! — ззаду роздався голос чийсь. — Материне молоко коло губів ще не обсохло, а він про дівчат як рубає. Та хоч би собі на умі там, а то на все горло, то нема йому й старшого.
Грицько оглянувся — то говорив його рідний дядько, — і тільки штовхнув під бік свого товариша, такого як і сам парубка, похнюпився і додав ході сили.
— Ага, замовк зразу! — сказав рудоусий чоловік. — А то як розпащикувався!
— Потягло язик!.. — і зареготали.
Валка доїздила вже до краю балки. На самому кінці по белебені стояла одним одна хата — ні повітки, ні комори, ні огорожі. На горі поп'явся терен та пусті вишники, а недалеко від хати на густо покритому споришем дворі стояла стара гілляста груша. Трохи далі від неї під запоною високого чорнобилю чорніла яма з колишнього льоху. Хата одним боком похилилася на долину, стіни у неї чорні, полупані, приспа розсипалася, осіла, оселя хати аж поросла, така стара та чорна, стріха з одного краю зовсім опустилася, а з другого висів, мов ганчір'я, трухлий околот, видно, не раз його смикали на розпал. Двері у сіни були розчинені. І з-за порогу виглядала закустрана жіноча голова. Коло самих сіней, вподовж порогу, лежав здоровенний чорний чоловік і кріпко спав. Він не вдаряв на те, що кругом уже все прокинулося, гуло, що сонце, зійшовши, якраз ударило в його чорне неголене лице. Одні мухи докучали трохи йому, і він, не просинаючись, ляпав раз поз раз по запалих щоках, по довгому тонкому носу.
— Ого! Наш хазяїн і досі почиває! — сказав один з валки, ударяючи на слові «хазяїн» і зостановлюючи своїх коровчат.
— Пилипе! Пилипе! — гукнув він, наближаючись до хати.
— Еге, збудиш! Візьми батіг та батогом підніми, — присовітував рудоусий.
Пилип тільки ляпнув себе по виду рукою і повернувся на спину.
— О, бач, він і повертається саме добре! — додав рудоусий, і всі зареготали.
Чоловік підійшов до сонного і, опустивши руку на плече, колихнув важке тіло.
— Пилипе!
— Га? — не встаючи, обізвався Пилип.
— І досі спати?
— А що таке?
— Як що? А косовиця?
— Хай їй біс!
— Чого й краще! А гроші ж узяв?
— Узяв.
— А косити хіба не треба?
— Не треба.
— На чорта й краще! — рішив чоловік, а в передніх рядах валки зареготали.
— Що, не хоче вставати? — спитав один.
— Та й косити не хоче... — регіт обняв усю валку. Чоловік постояв.
— Пилипе! Та вставай, тебе вся деревня жде. Пилип підвівся, обернув на шлях свою кустрату голову і промовив:
— Чого ж вона жде? Їдьте з богом! Я не піду.
І се кажучи, поплазував у холодок під грушу і знову вивернувся. Дехто зареготався.
— Та чого ж нам справді ждати його? Хай виспиться, ледащо! — рішили старі чоловіки.
Той, що будив, підійшов до жінки, торкнув її за плече.
— Оксано! Устань хоч ти та збуди свого чоловіка! Оксана підвелася, почухала голову, продрала очі, насунула очіпок на лоб і позіхнула.
— П'ятак — пара! — донеслося з реготом від валки.
— Уставай, кажу, та буди чоловіка, щоб ішов на косовицю.
— Отже ж і буди сам! — сказала Оксана, узяла рядно, подушку і скрилася у хаті.
— Добудився? — обізвалося зразу декілька голосів.
— Хай їм гаспид! — одказав той, що будив, і пішов до валки.
— Гей-гей! — валка рушила, і, поки аж не скрилася з очей, все чутно було веселий гомін і ще веселіший регіт.
Сонце виткнулось з-за гори, іскристе, гаряче. Забігали його золоті проміння по верхів'ях високих груш, упали на противну сторону гори, і загорілась трава зеленим гарячим світом. Рушив вітрець, колихнув легке повітря і закрутився сонячний світ пружалами огненних голок, невеличких іскорок золотого піску; запалив по траві дрібну росу, і загорілася вона радужним світлом. Все кругом заворушилося, ожило. Для хлібороба сонце — велика річ; по ньому він встає і лягає, від його тепла він жде і користі, і втрати; його величний ранковий вид не раз викликав тихі теплі молитви, його денна огненна спека будила у серці важкі думки про жовті, погорілі нив'я, про пекучий вар, про нездишну духоту. Дощику б треба, дощику!.. І молиться хлібороб другій великій речі, складає на неї усі свої надії. Ось і дощ упав, великий, теплий літній дощ, — гаряча земля вбирає здоровенні краплі, рослина викупує закурілі стебла, листочки. Все почорніло-насупилось, а в серці хлібороба розпускається радість. Часто й густо під великим дощем він стоїть неприкритий, не-затулений; обливає тепла дощова вода його чорне лице, моче незатійливу полотняну одежу — байдуже! Вода принесла йому новую силу, а встане сонце — і висуше, і ви-біле мокру і закурілу одежу.
Хлібороб дякує богові... Де його місце, де його святе пристановище?.. Широке синє небо так привітно розкинулось над його головою, ясне блискуче сонце так легко плаває в блакитній його обширі. Там, серед того безкрайого поля, витає його сила святая... Чи не світом ясного сонця дивляться його очі на землю? Чи не іскристе коло — його лице дивовижне?.. Хто його знає, та й нащо? Воно встає, за ним усе живе встає, воно лягає — і все лягає. От і тепер воно устало — і все за ним рушилось. Хазяїни повиїздили та повиходили в поле, хлоп'ята погнали скот у череду; матірки вже в печах попідтоплювали: сизий димок ішов високо угору з широких димарів, його кучеряве верхів'я золотило ясне сонечко, по стріхах цвірінчали горобці, швидкі ластівки чертили великі круги по дворах, кури кудкудакали, півні голосили, а мала дітвора повилазила на вулицю гратися у хрещика, у блохи, в ворона.
Вилізло двоє діток і з Пилипової хати — хлопчик і дівчинка — і трохи не схожі були на других дітей. Ті умиті, причесані, прибрані, сі двойко, видно, тільки-тільки що встали з постелі, невмиті личка, закустрані голови, малими кулачатами вони протирали заспані очі, у котрі ясне сонце так сердито заглядало; у драних сорочках, чорніше землі, драніше дранок. Вони посідали під хатою і дивилися на вулицю старчатами-сиротчатами, а не хазяйськими дітьми. Ні батькове око, видно, не дивилося на їх, ні материна рука не прикладала своєї праці.
— Мати й досі спить, а вже й їсти хочеться, — обізвавсь хлопчик.
— І я хочу, — нечутно якось промовила дівчинка. І обоє замовкли.
Ось валка діток копотіла шляхом за царину; в деяких у руках був хліб.
— Іване! — гукнув хлопчик. — Дай хліба.
— На, — одказав один з гурту і зостановився.
Хлопець схопився, побіг і, як собача, ухопивши хліб, почав молоти. Дівчинка дивилася то на його, то на хліб і тільки очима світила.
— Дай і мені, Петрусю, — тихо попросила вона.
— Е-е, мені й самому мало... Випроси собі! — одказав Петрусь.
— Постой же, мати дадуть мені, проситимеш ти у мене — не дам! — червоніючи, страхала дівчинка.
— Та на вже! — подаючи невеличку скоринку, каже Петро.
Дівчинка узяла і, не жуючи, ковтнула. Знову посідали обоє і дивилися, як друга дітвора гралася.
— Педоре! — обізвавсь хлопчик.
— Чого?
— Ти знаєш, де хліб мати ховає?
— На полиці.
— Ходімо, украдьмо.
— Е-е, мати почує, та й високо.
Хлопчик почухав голову, а дівчинка зітхнула. Замовкли. Це зразу щось стукнуло у хаті.
— О, мати устали, ходімо у хату, — сказав хлопчик і підвівся, за ним устала і дівчинка, і обоє побігли у сіни.
Дітвора не помилилася, то справді встала їх мати. Оксана, уставши з порога, пішла ще у хату і там прикорхнула. Тепер вона справді вже виспалась, піднялась, кинулась до води, щоб умитися, знайшла череп'яний кухоль, в котрому бовталася на дні якась тепла слина, а не вода. Оксана бурхнула з кухля в помийницю і пішла в сіни до діжки, забуваючи, що вчора ж вона ні одного відра не принесла. Зо зла грякнула по діжці покришкою, ухопила відра, і дітвора вже стріла її у сінях.
— Ви нащо усю воду з діжки порозносили? — гримнула на дітвору Оксана і, не вислухаючи, що скажуть діти, вийшла з сіней. Невмита, непричесана, з очіпком, що зліз аж на потилицю, так вона й пошмарувала долиною на громадський колодязь, котрого тільки журавель з-за верб визирав.
Оксана чорнява, огрядна молодиця; якби не її лиха одежа, якби не заспане та невмите лице, вона б була і тепер ще пишна та красна. Невдаючи на її вже немолоді літа, врода молодого віку ще приязно визирала з чорних блискучих очей, з білого розшарілого від сну виду, з рівних, як шнурок, бровенят. Брава постать її, стрункий стан, високе лоно брали на себе очі, і чудно було дивитися на таку красу занехаяну, прикриту лихою одежиною, на чорну блискучу косу, що неохайними пасмами вибивалася з-під старого очіпка і розсипалася кучерявим хмелем по білій, мов з мармуру виточеній, шиї.
Вона не забарилася витягти води. Тільки на невеликий часок скрилася її постать у гущавині молодих верб, що кругом колодязя поросли, заскрипів журавель, піднялося його коліно угору і опустилося... Скоро й Оксана знову вийшла з-за верб з повними відрами у руках, у котрих сонце відбивало своє блискуче коло, крутилося, поринало, мов купалося у холодній та чистій воді. Підходячи до хати, вона тільки тепер запримітила, що Пилип лежав під грушею і спав. Очі в неї заграли, якась усмішка загорілася в їх. Тихо опустила вона відра з водою і, мов молода дівчина, набрала у жменю води і, бризнувши на Пилипа, швидко сховалася у сіни. Бризки піймали якраз у лице Пилипові. Він, мов опечений, кинувся.
— Кий там чорт заходився гратися! — неласкаво промовив він, утираючи рукавом мокрий вид.
— Годі тобі вже качатися, пора вставати! — з сіней обізвалася до його Оксана.
— Так се ти змалилася? — потягаючись на траві, одказав Пилип.
— Що змалилася? — буцім нічого не знаючи, спитала Оксана, умиваючи своє рум'яне лице холодною водою.
— Ще й що змалилася? Улила водою! — гукнув Пилип.
Оксана засміялася. Веселий регіт засвітився у її чорних очах дівоцьким жартом: вона була така хороша в той час, така приязна, красна, безжурно весела! Вода зігнала сонну мовчазність з рум'яного виду, воно тепер заіскрилося, заговорило сотнями тисяч таємних та любих гомонів, сонце обливало його своїм золотим світом, мов загнічувало біле лице і додавало сили її безжурній веселості... Щаслива дівоцька пора, благословенні молоді літа!.. То тільки на час буває, на одну хвилину... Дітвора загомоніла у хаті і показалась на порозі. Зразу де й ділась та весела усмішка в Оксани, чорні брови якось насупилися, а в очах блиснула іскорка суму-досади. Оксана не любила своїх дітей. Чудно, а правда. Чого ж Пилип мовчить? Чому він нічого не скаже? Не обізветься хоч словом, щоб Оксана умила їх, прибрала?.. Вернімось назад, далеко назад, років за тридцять, за сорок...


1 2 3 4

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "Халамидник"