Голодна воля

- ІІІ-


Як не приставав Василь до Мотрі: утечемо, вона завжди уміла викручуватись так, що не скаже йому нічого. Скоро зима настане. Де ми будемо сходитись, де будемо бачитися? Вона і поплаче, а все-таки нічого не скаже. Настала зима. Глибоким снігом позаносило колись зелені гори, у садку поміж деревами понасипало кучугури. Там, де солов'ї щебетали, тепер вітер, наче голодний вовк, виє. Тяжко Василеві. Поблід він, засох, на себе несхожий. Якщо побачить Мотрю у неділю в церкві - то й гаразд. Обміняються вони німим поглядом. - Скучила я за тобою, - кажуть ясні журливі очі Мотрині. - Не послухалась мене! - докоря своїми Василь. Та отак, не промовивши одно другому слова, і розійдуться до другої неділі або якого свята.
Сумно минала зима. Ні одна чутка про волю не доходила до кріпаків. Прошлу зиму і літо скілько було гомону про неї, а се, наче все крізь землю провалилося: ніхто нічим не порадує, не звеселить.
— Казали, воля буде - та так і збрехали, - гомоніли між собою люди.
Нетерплячі тілько зітхали. Найбільше всіх Василь, йому все тепер обридло, надолужило. Саме життя здавалося таким гірким та пакосним. А тут ще і Йосипенко підпіка та підогріва. То конюшня чому не вичищена, то сарай не виметений. Наче бите скло, Василь ковта ті гіркі докори, і гострими ножами повертаються вони в його серці. Він би вже давно огризнувся і окрисився проти панського полигача… Не дай же, боже, справдиться його сварка: з двору тебе, як дохлу собаку, викину з усім гуздром! І він більше не побаче Мотрі, вона навіть не знатиме, де він дівся. Краще йому змовчати сьому напаснику, краще перетерпіти лиху годину… Он весна йде. Розтануть сніги, садки розів'ються… А може, йому таки вдасться уламати її. А йому - аби її вирвати, а там йому ніщо не страшно на світі. Страшно, як її замучать тут.
Іноді він навпаки думає: "Ну ради кого я тут мучуся? Казав я їй, присоглашав - утечемо… Не хоче? І хай гине собі. Чого ж я буду гинути тут? Наплювати на все. Діжду ночі - прощай, кому мила напасть та неволя!" А прийде ніч - жаль цуркою скрутить йому серце. Проймає наскрізь душу, одбере силу, одбере міць. Як він найдорожче для його усього на світі кине домучувати отим катам? Ні, коли покидати, то разом краще гинути. Ні, ще він не здурів, не збожеволів. І на другий день Василь чистить конюшню, коней, вимітає сараї, обтирає козирки-сани, - як і вчора, як і позавчора.
З весною знову прийшла чутка про волю. Незабаром, незабаром вона прийде. Не більше року пройде і - воля. "Рік? Легко сказати рік, - думав Василь. - Коли кожна хвилина, як іржа упивається в тебе, як шашіль точе. А то рік? Краще б і чутки вже не було, та зразу. А то поманять-поманять, та і знову жди".
Літом, правда, легше робиться. Забуваєш об своїй неволі. Підеш у садок, цвіте так усе, пташки щебечуть. Псло, як дзеркало, блищить проти сонця, - простір усюди, розкіш. І без волі - воля. А тут ще, дивись, Мотря вискоче. Утіше, пригорне його.
— Утіхо моя! - каже Василь. - Ради тебе тілько сю зиму зимував.
— Підожди, дождемо волі - не так заживемо.
— Поберемося ми, Мотре.
— Що б робила я тут без тебе? Умерла б досі, - хвалиться вона.
Василь подужчав - побадьорішав. Знову з Йосипенком рубається, не вступа йому ні в чому. Досада Йосипенкові. Він знай ловить на чому-небудь Василя. Раз застав їх в садку. Мотря з-за кущів перекидалася з Василем жартівливими річами. "Еге", - подумав Йосипенко. І з того часу почав за обома помічати.
На іменини панові зовсім був піймав. Не втечи він від пана, розкажи усе по гарячих слідах, - бог зна, чим би воно кінчилося. Певне, Василя давно спровадили б з двору, та й Мотрі дісталося б. Було вже раз так, як накрив пан лакея з горничною: лакея кізяків різати приставлено, а горничну обстригли і, вимазавши голову дьогтем, - вигнали з двору. Те ждало в дворі Мотрю, та Мотря попередила. Вона так укоськала пана, що ще Йосипенкові дісталося.
— Шкода! Йосипенко вже не в тій силі, що був, - шушукались дворові між собою, і не стали так падати біля його, як спершу падали. А Василь у вічі сміється: - А що взяв? Накурив?
— Шкода! Старіє наш пан! - хвалився Йосипенко поміж своїми близькими.
— Я давно тобі казала, пан не бог, - підбива його Жінка. - Так ти увірував, як у бога, у його. От тобі ця віра і далася взнаки! А ти чуєш, що кріпаки плещуть? Волі ждуть… Чого ти дивишся? Щоб, як воля прийде, - голодним на волю виходити? Йосипенко одмовчувався, а проте на вуси мотав слова жінчині. Менше почав на дворових клепати, на великі сходи жалітися.
— І бог його святий знає, чи воно такі роки настали? Мов же і не нехтуєш нічого, бережеш, як око, а дивись - недостача та й недостача, - казав він панові, коли той запримічав великий розход. - Уп'ять же прийдеться своє добро продавати - за безцінок ще, а в городі що купити треба - ціни не закажеш.
Пан тілько одказував на те: - Аби мені чесно було. Чуєш, Йосипенко? Аби чесно, кажу, було.
— Скілько літ, барин, служимо, та хай тому добра не буде, хто покривить душею перед таким паном.
— То-то, гляди ж!
І Йосипенко глядить. Урожай того року не дав того, чого ждалося. Хоч люди справді кругом скаржились на недорід, та не можна того було сказати про панові поля, а проте хліб пішов по меншій ціні, ніж торік. Жиди хвалилися панові, що і їм нема ніякого бариша. Хоч у других панів вони пшеницю купували по вісім гривень, а в його по шість, жито по полтині, а в його по два семигривеника.
Чутно було між дворовими, ніби Йосипенчниха комусь-то хвалилася:
— Коли б ще таких хоч два роки, - то хоч би й воля приходила - не страшно.
А на осінь люди ще сміливіше заговорили про волю. - Об різдві безперемінно цар обіцяв її дати, - казали одні. - Об різдві не об різдві, а об стрітенні щось-то буде. Не тілько літо з зимою стрінеться, а й люди із волею.
— А може, з лозою? - деякі сміялися.
— Чого доброго, а лози багато по Пслу наросло, - жартували другі.
— Та й прикажчик наш і пан не від тих грошей.
Настала осінь. Дощі, тумани непроглядні, калюжі невилазні. Знову Василеві туга упилася в серце: не вільно йому бачитись з Мотрею. Хіба, як ненароком забіжить вона у кухні з другими дівчатами.
Після Пилипа сніг упав. Морози жаркі зарядили., Чутка пішла - пан жде сина у гості об різдві аж з столиці.
Ось і він приїхав. Коли б не в панській кареті, то й не сказав би, що то син Гамзи. Одітий по-простому, по-міщанському, - у каптані, у матнистих штанях, в червоній сорочці навипуск. Звісно, тільки все те з дорогого оксамиту та шовку.
Батько неласково прийняв сина за одяг.
— Що то у тебе за таке манаття? Хрестяне побачать - сміятись будуть.
— Тепер, - одказує, - в столиці така мода.
— Мода? гм! А що ж ще у вашій столиці?
— Воля у всіх на умі і на язиці. Воля, батюшка, воля!
— Не кажи ти мені сього. Не ображай мого серця. Брехня. Нічому не вірю. Ще наш мужик не дожив до волі. Ще його треба добре у руках держати.
— А от незабаром повірите.
— Не повірю! І слухати не хочу! - кричить старий. - У мене сто канчуків тому, хто з кріпаків сміє казати про волю.
— Ну, то ви вже дуже…- почав син.
— А то так, як ви? Начепе на себе чекмінь, у мужика нарядиться - та й дума, воля незабаром. Ще не позсувалися з глузду ні цар, ні його міністри. То ви тілько, молоді, каламутите людей. Учать вас чорт батька зна чому, - і пішов старий, аж піт на йому холодний виступа, аж посинів увесь.
Син недовго гостив у батька. Всього три дні пожив, а то поїхав по знайомих, по товаришах, по панах - знайомитись.
Гамза аж занедужав після того: з хати і ногою не виступне, нікого не пуска до себе. Як павук, закутавшись у свою павутину, сидить і щодня нові порядки уводить: то щоб уся дворня через три дні являлась до його на показ. То серед будня велить попові службу правити-щоб усі у церкві були. Наче з глузду зсунувся!
— Ні, воно-таки, мабуть, щось та є! - казали дворові і ждали чогось-то. Ждуть не діждуться. Ось і стрітення прийшло і пройшло - не чутно нічого. Пройшло ще два тижні. На середині третього прибіг з городу до пана козак верхи. Кинув щось і побіг далі.
— Що таке привіз козак?
— А бог його знає.
На другий день чують: у сусідньому селі в церкві волю читали.
— Що ж це гларавчанам дали волю, а нам і ні? - загукали горішани, - Як же се так?
— Ходімо до пана. Спитаємо, чому се він волі не читав, - раяли одні.
— Чим до пана йти, то спершу до Йосипенка. Він там треться у горницях. Він повинен знать. Пошлімо кого стороною запитать.
— Чого стороною? Чого нам лазити коло їх? Хіба ще мало ми лазили? Не вони дали - цар дав. Як вони сміють царський наказ ховати? - кричать сміливіші.
— Ходімо прямо до пана, - каже Василь.-Хай дає царську волю. Де він її дів?
Загули горішани. І дворові, і задворові. Зібралося у двір народу. Дехто побував уже і в жида в шинку, дехто і геть-то хлебнув. Других воля захмелила. Поза спиною у Василя аж мороз ходе. Серце так б'ється.
— Що ж ми так стоїмо? Чого стоїмо? Ходімо до пана! Всі ходімо! - гука він.
— А що, як брехня? - обізвалося декілька голосів. На їх всі накинулись:
— Так ви поза спиною других ховатись? Чужими руками жар загрібати? Митці. Беріть їх та вперед!
Марш до пана.
І ціла громада чоловіка в сорок напрямилася до будинку.
— Ви чого? - пита їх дворецький, заступаючи дорогу у дверях.
— К бісовій матерії Ми до пана! - накинулись на його передні.
— Барін почеває!.
— Хай встає, нехай встає. Де він волю дів? Хай дає волю! - гукають зсередини.
Передні лізуть. Дворецький не пуска.
— Та чого ви дивитесь на його - у мордуі - кричать п'яніші.
Василь вискочив уперед і своєю залізною рукою надавив на двері. Почувся луск. Дворецький, пустивши двері, попер, як вітер, нагору. Двері розчинились.
— Ходімо, - каже Василь.
— Де ми там помістимось? Ідіть хто-небудь від усієї громади. Ми тут вас пождемо.
— Викликай пана. Чого він там сидить? Хай виходе. Громада його зове.
Знову почали раятись. П'яні лізли уперед.
— Не пускають нас - ламай двері, бий вікна. Усе трощи. Нічиїми, нашими руками воно збудовано, нашим кривавим потом полито.
Василь здержував п'яних.
— Не руш нічого. Ми за своїм прийшли, а чужого нам не треба. Вибирайте чоловіка п'ять-десять.
— Ти йди, Василю! Ти смілий.
— Я піду. А ще хто?
— І я! І я! - чуються з купи викрики.
— Всі не помістимося. Хай чоловік п'ять-шість. Насилу вибрали. Чоловіка з шість пішло нагору. Остатні скупились коло рундука, гудуть. Кожна хвилина здається їм годом.
Аж ось чуть - тупотять зверху і виборці. Василь уперед, несе якусь бумагу.
— Ось вона! ось! - гука до громади. - Воля, братця!
— А що ж пан? Віддав? не противився?
— Пан вийшов до нас. Сердитий, лютий. Хотів щось казати і белькнув щось, та задихавсь, і зо всіх чотирьох повалився на діл. Цей папір закрутився, як голуб, над ним. Поки там його прибирали, я за волю та сюди.
— Куди ж тепер з нею? Ану покажи! Золота вона? Василь показує.
— То не воля! Воля золота. А то чорним написана. Вертайся, здобудь справжньої волі.
— Воля! - кричить Василь, - воля! Ходімо до попа. Хай читає нам, хай у церкві читає.
— Ходімо! Ходімо!
І знову ціла громада повалила до попової хати. Молоді ж побігли на дзвіницю і давай у всі дзвони дзвонити. Свято-несподіване, радість нежданна! Народ, почувши дзвонів, валив з усієї околиці, з хуторів-деревень. В несамовитому забої дзвонів він почув голос давно сподіваної волі.
— До церкви, до церкви! Воля прийшла!
У церкву навалило стілько - пальця просунути нігде - і все тобі сірома-сіра, кріпацтво голодрабе. Усі раді, у всіх очі так грають. У горницях тілько дворецький та лакей і зосталися при панові, а то всі пішли до церкви.
Мотря очима шукала Василя. Насилу за народом вона побачила його і без сорома давай махати рукою. Василь протиснувся і став коло неї рядом. Люди не примічали такої незвичайності дівки.
— А що, от і діждали волі, - казав вія. - От і розв'язались нам руки.
— А ти знаєш, що з паном?
— Ні. А що?
— Лежить без язика. За лікарем кинулись посилати - ніхто не хоче у город їхати. Як колода, лежить і не ворухнеться.
— Значить, грець ударив! - одгадав старечий чоловік.
— Кого грець ударив? – спитався - його сусіда.
— Пана. Он двірка хвалиться.
— Пана грець ударив! Пана грець ударив! - пішло. по церкві.
— Ага, незлюбилася йому людська воля!
— То йому одливаються наші сльози! - сказала старенька жінка.
— Правда, тітко, - обізвавсь молодий чоловік. - Уже ж і навиварювали води з нас і понатягали жил. Коли б усіх заразом - то б то добре!
— Господь з ними! Хай живуть собі. Слава богові за волю, при волі і пани присмирішають. Не страши тепер.
Народ не переставав балакати. Ось уже і половина служби кінчиться, ударили на достойно, на молебень.
— Цитьте! Он волю читать будуть.
І піп вийшов посеред церкви і почав читати. У церкві, наче у вусі, зразу стихло. Ніщо нігде не шерхне, не шелесне. Всі, поприхилявши голови і затаївши дух, слухають. Кожне слово попове чутно. Кожне слово, наче гвіздок у стіну, заходить у душу.
Піп скінчив. Поздоровляє парафіян з волею: - Ще, кажу, два роки послужити, та тоді вже і воля. А за таку царську милость відблагодарімо господа бога і помолимося йому за царя. Народ отетерів.
— Як? Через два роки аж? - хтось спитав.
— Що через два роки? Я щось не второпав.
— Воля - не що.
— Як через два роки? Це щось та не так.
— Та так же. Читав панотець.
— То се тая воля? Це не справжня воля. Я й казав, що воля золота, а це чорно написана. Це не вона. Це, видно, пан сам написав. Дурять нас.
Народ почав з церкви виходити, почав балакати поміж собою.
— То ти справді чув, що через два роки?
— Аякже. Читав. Усі ж чули.
— То це не та. Ходімо знову до пана гребувати настоящої волі. Послали якогось блазня, він і вхопив клапоть паперу. Ех, голови бідолашні!
Народ збирався у купи, базікав, гомонів. Дехто провідав і Лейбу, що шинкує геть за горою над проїжджою дорогою, і гукав, і піддрочував знову іти до пана. Душ з десять зібралося. Друга не менша купа стояла мовчки і від журби посхиляла голови.
— Чого стоїте? Ходімо разом! - гукають перші.
— Куди?
— Та до пана ж. Волі правити.
— Ідіть, коли його самого вже правцем поставило, - хтось одказав. Душ з п'ять зареготало.
— Та то ману тілько пускають. Знаємо ми, - твердили перші.
— Ну, ідіть.
Перші пішли, другі зосталися.
— Ану коли справді ману пускають? - хтось спитавсь.
— Та хтось же казав.
— Хто казав? Горнична казала. Знаємо ми тих горничних.
Чоловіка зо два одділилося і похилило навзирці за першими. Вони бачили, як ті мотузувалися коло рундука, другі стукотіли у двері, добивались у горниці.
— Не пускають, іродові діти! Гей, пускай! А то ламатиму двері! - кричить червоний на лице чоловік з затікшими слізьми очима.
— Та що ти дивишся? Бери кілок - то скоріше. Хтось побіг за кілком. Другі ще дужче скупчились і, стукаючи, кричали.
— Одчиняй! одчиняй!
Коли се де не візьмись з садка суне якийсь чоловік у кацапському одягу.
— Хто ви? Чого ви? - спитався він у людей.
— А ти хто? - не дивлячись, спитав той, що мосувався біля замка.
— Що ж то ти робиш?
— Не бач? Не відчиняють гемонські панські лизуни. Не пускають по волі - увійдемо силою.
— Що ж ви там забули? Чого вам треба?
— Волю треба - не чого. Хіба ти не чув, що питаєш? Видно й ти з однієї з ними гущі. Двері залущали.
— Налягай! налягай І - кричать перші.
— Стій! ні з місця! - крикнув той і шпурнув першого з рундука так, що аж той зубами заорав.
— А ти що таке? Ще й штурхається!
— Я ваш пан! Ні з місця, кажу, - крикнув чоловік, стоячи прямо проти хоробрих.
Дехто поступився, дав дорогу. Зостався один коваль Денис коло замка.
— Оже се панич, - почулося ззаду.
— А, мабуть, він.
То справді був молодий Гамза. Почувши про волю, він мерщій повіявся додому.
— А ти що за слюсар? - беручи коваля рукою за шиворот, питається Гамза.
— Ой! пусти! - скрикнув коваль. - Дивись, мов кліщами, давить…- і на тім слові, як груша, полетів з рундука, ударивши головою воловика, що той аж поточився.
— Вон! - гукнув на увесь двір панич, як жар червоніючи. - Роззбишаки!
Тверезіші кинулись, хто куди попав. П'яніші боязко одступали, патякаючи.
— Що воно? - допитувався коваль, поточуючись за другими. - Дивись, яке прудке.
— Та то, дурню, панич, - хтось сказав йому.
— Який панич? Тепер нема панів. Тепер воля!
— Потолкуй, потолкуй мені! - грозиться Гамза з рундука. - Я тобі покажу волю.
— Не дуже, не дуже бришкай! - одказує коваль. - Дивись, коли здоровий, мов бик, то, думаєш, усе тобі можна. Тепер, брат, воля. Нас не буде - з голоду к бісовій матері попухнете.
Панич не слухав, що п'яний коваль базікав. Він стояв і раз по раз дзвонив у дзвоник, щоб відчинили.
— Чи вони померли там? - вимовив панич і впосліднє дергонув за дзвоник.
Почувся стук дверей. Чиїсь ступні.
— Хто там? - обізвався тривожний голос зсередини.
— Тимофієвич, ти? Одчиняй, се я. Панич. Двері хутко одчинилися і дворецький Тимофієвич бухнувся прямо у ноги паничеві.
— Барин! - заводив він. - Нещастя! Старий барин помирають.
Гамза зачинив двері і замкнув. Кріпаки стояли ген одсторонь і якось боязко поглядали на будинок, їм здавалося, що їх воля тепер навіки зачинилася там і вже її ніяк звідти не вирвеш.
Де ж Василь, що його не видко між першими? Чи його вразила кріпацька невіра і він одрізнився, чи, почувши волю, забіг без вісті?
Василь, не достоявши і служби, не прослухавши й волі, поволікся з церкви за своєю Мотрею. Він не спускав з неї очей, і коли вона вийшла - вийшов і він за нею. Узявшись за руки, вони прямісінько попростували в садок, не дивлячись на те, що чималий сніг закидав його, що їх ноги глибоко грузли. Їх щось невідоме тягло, наче несло, туди, на той пригорок, де вони уперше познайомилися, звідки так видко було і закутий в неволю Псло, і укриті снігом луки, луги.
— Тут ми уперше стрілися… Тут ти уперше замовив до мене слово, - щебетала, пригадуючи, Мотря. - Літом тут так гарно. Он там, за отим сірим ліском, моя домівка. Дожида, видно, матінка, дожида мене. Ми підемо ж до неї?
— Підемо, Мотрусю, підемо, - шепче він. - Тепер ми і на край світа підемо з тобою. Вільні - ніхто нам не заборонить. Як орли, ми будемо літати з тобою по всіх усюдах. Ми одберемо місцину і гарну місцину, де зів'ємо своє гніздо. Вигодуємо своїх діток… Правда, Мотрусю? - питався він, пригортаючись до неї і заглядаючи в очі. Вона нічого йому не одказувала, тільки задумано дивилася в далекість.
— І чому се не літо? – скрикнула вона. - Щоб садки цвіли, сонечко гріло, пташки щебетали. Ми б пішли лугами. Ти б рвав би квіточки квітчати мене, я б збирала суниці - тебе годувала.
— Діждемо, діждемо і літа, - шепче він.-Незчуємося, як і час перебіжить. Ти тепер моя. Моя довіку. Хіба смерть розлуче нас з тобою.
Він глянув у її очі, вона у його і, кинувшись одно до одного, вони злились в довгий поцілунок, їх розбудив нестямний крик з двору: - О, рятуйте, рятуйте! - лементувало щось.
— Що там? - скрикнула вона. - Ріжуть, б'ють кого? Ходімо, ходімо скоріше.
І вони мерщій побігли у двір, куди народ збігався, де чувся крик, біганина.
Духом вони домчались до контори. Там коло розчинених дверей і витрощеного з рамою вікна стояла чимала купа народу, а Йосипенко попереду розмахував руками і викрикував не своїм голосом.
— Тут, тут, тільки що входжу в контору, аж якийсь чоловік, чорний, високий, правиться коло сундука з грішми. Побачив мене та прямо у вікно, тілько затріщало, так і виніс з рамою. О, рятуйте мене, рятуйте!
— Та чого ти кричиш? Хіба твої гроші? - питався дехто.
— - Тож-то й е, що чужі. Тепер же мене у Сибірю зашлють.
— Далеко туди, та й холодно! - хтось жартує.
— А ти був? - питався того другий.
— Хоч не був, так люди кажуть, - одказував перший.
— А багато грошей? - спитався хтось Йосипенка.
— Та сила. Сила… тисяч п'ять, - лементував той.
— Ого-о! - разом скрикнуло скілько голосів. - Ото так. Отой запобіжить волі.
— Де ж сторож?
— Чорт його душу зна, - одказував Йосипенко. - Хіба мені ще й сторожа сторожить?
— Аж он він, аж он. Іч, як ковиляє. Видно, з шинку.
Справді, у ворота увіходив сторож Хомка, кривий і горбатий чоловік. Увесь, як ведмідь, зарослий волоссям. Він був спершу кучером, та як поносили коні, викрутивши йому ногу і переломивши спину, його постановили сторожем в конторі. Літ п'ятнадцять він уже сторожує і дедалі теряє розум, теряє пам'ять, чудний робиться. Всі з його сміються, діти дражнять, а вія їм свариться кістки переломити. Оце скоче і кинеться… Та куди йому, кривому, угнатися за прямоногим побігачем? Ковиляє, ковиляє своєю кривинзею, та все на однім місці, тілько старих смішить. Іноді хто-небудь дасть Хомці гривню, щоб пішов випити за царство небесне пана, завіряючи його, що пан помер. Хомка піде, вип'є, сяде під конторою та плаче, плаче за паном, вихваляючи його добрість, згадуючи, коли, і як, і де їздили вони з паном. Народ аж за животи береться - регоче, а Хомка плаче, поки не надолужить уже людям. А там - упхнули його в контору і зачинили.
І тепер він ішов, випивши, розмахував руками і викрикував якісь страшні похвалки.
— Хомко, Хомко! А де був? - спитали його передні.
Хомка страшно подивився своїми червоними очима.
— Твоє яке діло? Ти спрос?
— Хомко, а де гроші дів?
— Гроші? Там…- указав на шинок. - Та не всі! - додав він, усміхаючись і вдаривши по кишені рукою, - кишеня брязнула.
— Тепер у мене гроші є. Буде з Хомки грошей, поки не стане.
— А панові де гроші дів?
— Панові? У пана гроші є! У Хомки є.
— Ти, ти… де ти був? - напустився на його Йосипенко.
— Не дуже, не дуже! Ти чого тикаєш? Кістки переламаю, - грозився Хомка на Йосипенка, тупаючи кривою ногою й замахуючи рукою.
— Так, так його, Хомко! - реготав народ.
— Я питаю, де ти був, п'янице? Де був? По шинках усе тиняєшся, а тут нещастя таке.
Тут Хомка, підійшовши до Йосипенка, нахилився, витяг з-за халяви ріг і, подаючи управителеві, промовив:
— На понюхай, коли хоч, а то кричиш. Народ так і приліг з реготу, Йосипенко з блідого став, як жар, червоний.
— Де ти був? - крикнув він на увесь двір. - Ти гроші покрав?
Хомка якось чудно моргнув і оком, і усом, і, зразу усміхнувшись, ударив себе по кишені.
— Він, він… їй же богу він. Хоч не сам, то підговорив когось, - догадувався Йосипенко і мерщій від народу подрав до будинку.
Народ реготав з штук, які Хомка викидав. Хтось крикнув Хомі:
— Хомко! та ти глянь, що з конторою сталося. Глянь на вікно.
Хомка, як ведмідь, повернув голову. Побита рама висіла тілько на одному прибої. По лиці Хомки зразу забігали якісь чудні смуги, то його кривило набік, то розтягало вподовж. Очі божевільне бігали то по вікну, то між народом. Це Хомка зразу кинувся і побіг у контору. Дехто хотів за ним піти, та Хомка зразу зачинив і засунув засовом двері. Народ стовпився коло вікна і передні раз по раз викрикували заднім, що Хомка вироблював.
— Бач, бач, - дивується. І слова не скаже, тілько руками розведе. Упав чогось. Плаче. Гроші ліче. Бач гроші - бумажки. Хова у сундук. І свої туди. Так. От дурний! Де б ті ховать до своїх, а він свої мішає з чужими… О, закрив скриню і сів зверху.
— Та хто б се такий був тут? Похазяїнував добре.
— Може, й Хомка? - одказував хтось.
— Куди йому! А втім, бог його знає. Хоч він і дурний, а колись допитувався мене, чи швидко воля.
— Бачили, бачили… Йосипенко вже справився у горницях, кудись зовсім пішов з двору.
— Куди ж це?
— Аж побіг. По дорозі на город.
— Чого се? Послано, видно, чи тіка без вісті.
— А кат його бери. Тепер воля. Хоч на всі чотири сторони. Я сам думаю: куди б його собі податься.
— Куди? Хіба отак робив, робив, служив, служив, та ніякої тобі нагороди й не буде?
— А дзуськи!
— Чого дзуськи! Що ж мені кусати?
— Чого ви змагаєтесь? Ходімо краще до шинку женити волю.
— Ходімо, ходімо.
Добра частина одрізнилася і пішла до Лейби в шинок. Непитущі зосталися і розмовляли - хто ж то се похазяїнував у панському добрі.
— А не дурне!
— Та глядіть лиш, чи минуло воно Йосипенкових рук? - сказав Василь.
— А справді - старий хитрий.
— Цить. Мовчи. Мені страшно чогось, - тремтячи, сказала Мотря. - Ходімо відсіль.
І вони пішли у парі до кухні. Другі до самого вечора усе сновигали коло розбитого вікна контори, заглядали, що там робе Хомка і одгадували, хто б то справді украв гроші.

 

1 2 3 4 5 6

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> "Голодна воля"