НЕЗАВЕРШЕНІ П’ЄСИ

 

ГНИБІДА

 


[ДІЙОВІ ОСОБИ]



В і й т О п а н а с П е т р о в и ч.
Його жінка К а т е р и н а.
Їх сини:
І в а н, 14 [літ]
С и д і р, 8 [літ]
Г а л я, 19 л[іт], дочка.
П о х и л е н к о Д е н и с, їх сусід.
X р и с т я, його жінка.
П а р а с к а, їх дочка, подруга Галі.
І в а н е н к о, далекий сусід, пан.
Р о б о ч і , ч о л о в і к и, ж і н к и, х л о п ц і - п а с т у х и.

 

[ДІЯ І]

I


На степу. Два х л о п ц і - п а с т у х и і І в а н. Хлопці сидять у ямі між могилами і їдять, а Іван коло їх пильно дивиться на черствий хліб.

І в а н (до Першого хлопця). Федоре! дай, будь ласка, і мені хоч скоринку хліба.
1-й х л о п е ц ь. А ти ж чому не взяв собі?
2-й х л о п е ц ь. Адже хата недалеко, побіжи да й візьми.
І в а н (жалібно). Боюся.
1-й х л о п е ц ь. Чого боїшся?
І в а н. Батько дома, битиме.
2-й х л о п е ц ь. Хіба тобі батько їсти не дає?
І в а н (крізь сльози). Еге ж.
1-й х л о п е ц ь (даючи хліба). На.

Іван бере і, як звір голодний, аж давиться, їсть.

2-й х л о п е ц ь. А, пани! Які ви в чорта пани? Благородний, а з нами, мужиками, скот пасе та ще й хліба просить. Коли б я був паном,— так от би який був! Зараз би у місто та в школу, а то — свинопас.
І в а н. Я ж не знаю, чому мене батько у школу не дає? Я й сам би рад.
2-й х л о п е ц ь. Чортзна-що в тебе й не батько.
1-й х л о п е ц ь. А він тебе часто б'є?
І в а н. Часто.
2-й х л о п е ц ь. За віщо?
І в а н. А так, за що-небудь. Їсти хочу або рано скот прижену — зараз і б'є.
1-й х л о п е ц ь. А в його, кажуть, грошей багацько?
І в а н. Не знаю. Кажуть, що багацько, та я не знаю. Мені коли б він мене не бив тільки.
2-й х л о п е ц ь. Я б його досі вибив би сам, бувши тобою,— кривоногий, криворотий, не підбіжить, не дожене.
1-й х л о п е ц ь. А гріх?
2-й х л о п е ц ь. Та такого сукиного сина не гріх і вбити, не тільки вибити, Іванько. Адже правда, кажуть, що він, як усі полягають спати, то у своїй хаті зачиниться та й лічить гроші, то розправля, то гладить їх?
І в а н. Правда.
1-й х л о п е ц ь. І багато грошей?
І в а н. Не знаю.
2-й х л о п е ц ь. Я б, бувши тобою, підкрався та вхопив би цілий оберемок бумажок та й утік.
1-й х л о п е ц ь. Та й де б сховався? Все равно б знайшли.
2-й х л о п е ц ь. Хай би попошукали. Він і сестру твою б'є?
І в а н. Б'є.
2-й х л о п е ц ь. І матір?
І в а н. Ні, матері не б'є. З матір'ю тільки лаються.
1-й х л о п е ц ь. А хоч мати ж тебе жаліє?
І в а н. Ні, і мати не жаліє.
2-й х л о п е ц ь. Чого ж ти у їх живеш,— ти б найнявся де-небудь.
І в а н. Як же його, коли не наймають.
2-й х л о п е ц ь. А сам?
І в а н. Боюся, бити будуть.

Над яму надходить В і й т з бичем у руках.

В і й т. Отак ти, сукин сину, усе скот пасеш? Отак? (Б'є бичем по спині; хлопці злякано дивляться на його).
І в а с ь (схоплюється і тіка). Ой-ой-ой лишенько, ой Матінко!
В і й т. А ви, сукиного сина старченята, чого сюди позабирались; жерете, щоб вас черви поїли, а й не бачите, що скот у просо позаходив. (Замахується на їх бичем, вони тікають).
О б о є р а з о м. Чого ти прийшов битись? Дивись, який управитель! Не смієш, добива[й] уже Івана, а нас не смієш.
В і й т. Ось я вам, я вам, сукини сини. (Нахиляється над торбами). Ач, сукини сини, які пампушки їдять, то чого ж їм не бути здоровими; ач, я тільки такий хліб у празник їм, а вони щодня. Узяти ж заховать, додому до обіду буде. (Бере хліб у кишені).
2-й х л о п е ц ь. Нащо ти крадеш хліб мій, чортів багатирю?
В і й т. Ось я тобі, сукин сину, дам. (Заміряється на його бичем).
1-й х л о п е ц ь. А нащо ж ти, справді, береш? Хіба в тебе свого нема?
В і й т. Я вам, прокляті випоротки, я вам! (Мерщій хова у кишеню і виходить).
2-й х л о п е ц ь. І тобі не страмно хліб грабувати? Е-х, багатир-багатир, а й на хліб жадний.

Війт іде собі не озираючись.

На ще ось, коли хочеш.

Війт становиться і оглядається; 2-й х л о п е ц ь кида йому кізяк сухий.

В і й т (узявши кізяк). Нічого, а це на топливо здасться (несе у руці).
1-й х л о п е ц ь (кида ще кізяк). На ще.

Війт, уже не оглядаючись, пошкандибав прямо додому.

2-й х л о п е ц ь. Що ж його тепер робить без хліба?
1-й х л о п е ц ь. От сукин син! і на те пожадничав! бодай ти вдавився ним, розсукин сину, крива собако!
2-й х л о п е ц ь. Іване! Іване! іди тепер у батька однімай наш хліб, а то і ми ще тебе поподухопелим. Через тебе, чорта, і наш хліб покрав.
І в а н (плачучи). Чим же я винуват? Боже мій, боже! Я й сам не знаю, коли вона, шельмина скотина, щоб вона видохла йому, ускочила у те прокляте просо?
1-й х л о п е ц ь. Та що ти тут — просо; тут батько твій хліб покрав наш.
2-й х л о п е ц ь. Як підеш додому, то скажи, що я у суд бумагу таку подам, що мов батько твій украв у мене з торби півпаляниці. Чуєш?
І в а н (плаче). Піди сам кажи йому. О боже мій, боже! Боже мій милосердний!
2-й х л о п е ц ь (довго дивлячись на Івана). От чистий чорт! Чи ти, Іване, не бачив: у його ріжки є?
І в а н. Геть, пожалуста [?], не лізь.
2-й х л о п е ц ь. Настоящий чорт, і рот йому набік перевело, як у чорта, і очі лобуряками поставило, а пішов?.. Чи бач, як козиряє.
1-й х л о п е ц ь (сміється). Ха-ха-ха! а й взаправду козиряє.
2-й х л о п е ц ь. Та якого тут чорта сміятися, коли прийдеться цілий день голодному бути... А щоб ти першим куском подавився, сукин сину, крива собако; не тільки що — і сіль забрав. От жмот [?]! А ти, біс, не реви, да де хоч хліба мені достань. Дивись, через нього цілий день голодний сиди.
І в а н. Де ж я вам достану, коли я й сам ото те, що ви дали, тільки сьогодні і їв.
2-й х л о п е ц ь. Ну, вже де хоч. А то виб'ю, їй-богу, виб'ю! (Іван іде од їх плачучи). Чортові пани. Оце на те й вийшло, що благородні, а сидять голодні.

Ідуть собі.

II

Коло двору Війта. Іде В і й т і за ним ч о л о в і к без шапки; за своєю хатою стоїть П о х и л е н к о і дивиться, дослухаючись до їх розмови.

В і й т. Так чого ж тобі хочеться, чоловіче добрий?
Ч о л о в і к. Та все ж таки я до вас за спаш.
В і й т. Гроші приніс?.. Оце добре, бо тепер — у мене така нужда, така нужда — копійки за душею нема; а грошей — і погріб копати, і загороду строїти — куди не за-рви, та все гроші, все гроші подавай.
Ч о л о в і к. Та де тих грошей не треба! За гроші тільки батька-матері не купиш, а то все зробиш. (Ідуть. Після мовчання). Скільки ж ви, пане, візьмете?
В і й т. А скільки ж з тебе, чоловіче добрий, узяти? Так, щоб і перед богом не гріх, і собі не безобидно було... Адже там десятин дві поля вибито?
Ч о л о в і к. Де ж там дві десятини взялося? Там усього чи й десятина буде.
В і й т. Ні, братику, там 3 десятини заорано, невеличкі, звісно, а 3 десятини, та, мабуть, ні з одної не прийдеться й коробки проса мати.
Ч о л о в і к. Ні, там, благодарить бога, прісце гарненьке.
В і й т. То-то, що гарненьке. Не жаль би було, коли б погане було, а то добре, а ви своїм скотом і вибили.
Ч о л о в і к. Та бог знає, пане, хто його вибив, мої волики тільки ото раз і були і то хвилиною тобі ускочили — я зараз і вигнав.
В і й т. Ото ж твої раз, та другого раз, та третього, та так і пропало просо!.. 10 карбованців дай.
Ч о л о в і к (здивувавшись). Та змилуйтеся і змилосердіться, пане, за віщо 10 карбованців? Та там усе просо того не стоїть.
В і й т. Як не стоїть? То воно тобі не стоїть, а мені — я б його і за 50 не віддав.
Ч о л о в і к. Та мої ж волики, самі зволили бачить, тільки на одну хвилину ускочили.
В і й т. А що мені за діло? Твої на хвилину, та другого на хвилину, та третього-четвертого,— та й випасли мені просо. Взимай мені з тих, що випасли — яз тебе нічого не возьму.
Ч о л о в і к. Та бог же його знає, хто там пас.
В і й т. То-то. Так 10 карбованців як одну копійку, а то зараз у волость іду.

Ідуть у хвіртку у двір.

III

П о х и л е н к о (виходить з-за своєї хати, курячи люльку). Уже спіймав на удку! Ну, держись же — не виприснеш!

З другого боку ідуть д в а Ч о л о в і к и. Похиленко підходить до перелазу і становиться.

Здорові були! А куди бог несе?
1 Ч о л о в і к. Та ось до вашого пана.
П о х и л е н к о. Чого?
1 Ч о л о в і к. Та все ж за гроші. Сіно торік купив, а грошей і досі не верта.
П о х и л е н к о. Ідіть, ідіть. Там уже він одного повів за собою.

Ідуть у хвіртку.

IV

На перелазі стоїть П о х и л е н к о, курить люльку; з двору Війта виходить Ч о л о в і к.

П о х и л е н к о. А що, виходив?
Ч о л о в і к. Виходив, бодай його так ніколи не виходить.
П о х и л е н к о. Як саме?
Ч о л о в і к. А так! 10 карбованців як одну копійку злупив, та й годі.
П о х и л е н к о. Е, йому не попадайсь.
Ч о л о в і к. Та хоч би там шкода яка; а то ж минуточкою бики ускочили у просо; я мерщій і вигнав. Хай вони побили на карбованця, а то таки десять, подумай!
П о х и л е н к о. Та ми ось сусіди, та й то і курку прив'язуй, не тільки що. Сказано тобі, так і стережись усього. Торік свиня улізла в огород, звісно, кругом не огороджено — пустиння, а свиня свинею, ну й улізла. Що ж би, ти думав, загарував: 5 карбованців! Поживай ти, думаю, її зовсім з начинкою, а таких грошей я тобі не дам. То й пропала свиня. Так от тепер через те нічого й не держимо у себе. Був піцвінок, так я восени і того продав,— чим нам платиться, то краще його зовсім не мати!
Ч о л о в і к. Ну, то свиня, свиня хоч шкоди не зробить, то пориє, а то ж великим богом побожиться, що тільки ускочили бики, та й плати 10 карбованців.
П о х и л е н к о. Що й казать! Сказано — загнибіда! Як чого прийдеться, то тобі зубожиться, змилується [?],— як старець, прости господи! А пітнись чого до його,— то зараз і каже: усе до мене та до мене, немов я на весь світ постачити повинен своїм добром.
Ч о л о в і к. Хай пожива, Христос з ним! Може, вони йому випадком випадуть. Уже скривило рот і ногу одняло. Прощавайте. (Іде).


V


П о х и л е н к о. Ідіть здорові. (Тим часом, як скривається чоловік, Похиленко стоїть, курить люльку і говорить). Ну й напустив же господь таке лихо на людей,— гірш мору, гірше бендерської чуми!

VI

З двору Війта виходять д в а ч о л о в і к и кричачи.


1 Ч о л о в і к. Не оддаси по честі — оддаси по неволі! Я вже більше не прийду, прийдуть другі до тебе, що візьмуть.
2 Ч о л о в і к. А ще зветься він благородним чоловіком. Який ти благородний — коли з тобою, як з посліднім жидом, не можи ніякого діла мать?

VII


В і й т (виходячи). Чого ж ви кричите? Ви ж грамотненькі, грамотненькі? Це ж ви самі таку розписку писали: що, мов, получив гроші всі сполна. Хто ж вам винуват. І кричать тут нічого.
1 Ч о л о в і к. Там уже нас розсудять, там уже будемо бачить, хто ту розписку писав.
В і й т. Хай і розсудять, хай, а кричати все ж таки нічого. Ну, от ти, Денисе, ти розсудливий Ч о л о в і к: розсуди нас.
П о х и л е н к о. Та господь з вами, я у ваші діла не хочу мішаться.
В і й т. Ні, [ти] таки, пожалуста, послухай та розсуди нас. Купив я у їх торік стіжечок сіна, так і сіно не завидне, і стіжечок — ну, копичок, не копиць, а копичок 25 буде. Дав я їм 50 карбованців. Подумай? За 25 копичок 50 карбованців? По два карбованці виходить!
2 Ч о л о в і к. Хто ж вас силував брати? Не ви б узяли, другі б найшлись.
В і й т. Та я не про те і кажу, то вже що взяв — то вже моє пропало. І заплатив я їм за те сінце 50 карбованців.
1 Ч о л о в і к. Коли ж це було?
В і й т. Та тоді ж зараз.
1 Ч о л о в і к. Так от хай тому, сукиному синові, і очі повилазять, і руки покорчить, коли хто бачив і брав 50 карбованців. 10 карбованців дано — 10 карбованців і взяв, од 10 і не одпираюсь.
В і й т. А розписочка ж, розписочку ж хто писав?
2 Ч о л о в і к. Та ви ж і розписочку писали, брат тільки підписав.
В і й т. Та все рівно — підписано. Ну, так от ти й суди тепер, Денисе, по правді. Хто б таки дав розписку на 50 карбованців, не взявши їх.
1 ч о л о в і к. Та вже ж там люди були і бачили.
В і й т. Та що там люди бачили? що вони бачили? Толкує він мені — люди! Які там люди? Те, знаєш же, що написано пером, того не вирубаєш і тупором, і ніяка сила на світі вже не одміне того. А ти своїх людей сюди провториш. Які там люди?
2 Ч о л о в і к. А Онисько Кабанець, а Данило Вигук, уп'ять дід Улас.
В і й т. Так що ж? Так ви, значить, хочете з мене удруге взяти гроші? Яка ж це правда буде і перед людьми, і перед богом?
1 Ч о л о в і к. Там уже нас розсудять; а тепер ви не даєте грошей — і не треба.
В і й т. Чудні ви люди, їй-богу! Ну, хто б тобі удруге став платить, за що вже раз заплачено.
2 Ч о л о в і к. Коли ж заплачено?
1 Ч о л о в і к. Чуєш, Федоре? Хай і заплачено! Ходім,— хай буде й заплачено.

Ідуть.

В і й т (дивлячись довго їм услід). Отакі-то, Денисе, тепер люди настали на світі! От і живи... Що ж, якби я од їх не взяв розписки,— щоб воно це було? І прийшлося б платить удруге. А сіно яке продали? Побий мене бог, коли тільки не зверху прикидане добрим, а всередині — гній гноєм. Як брали на вози, то в ящики так і скидали. А на совість продавано. От і купуй на совість. Ні, тепер на совість не вір і рідному батькові, не тільки чужому чоловікові. От тепер, як у мене розписка є, то я й певний собі, а якби не було — то й не спи тоді цілі ночі, все думай, де б тих грошей узяти. Отак і ти, Денисе, учись.
П о х и л е н к о. Нас, пане, вже нічому учити: ми народ темний. Не в такій ми науці виросли, а переучуваться — вже трудно; не вчено нас змалку цьому.
В і й т. Та не жаль би ж мені було, коли б хоч не оддавав, а то ж, як тепер знаю, новенькими, красненькими 'ддав. Так вийняв 5 і 'ддав. А тепер от на тобі та й цить! І стида, прости господи, і сорома у цього народа нема. Як-таки сказати: не оддав.
П о х и л е н к о. Так чого ж вам, добродію, й турбується, коли оддали?
В і й т. Так як же таки сказати, що не оддав? Ще тоді нужда мені була; за сина хлопотав, щоб на казенний прийняли,— тільки стратив[ся], та й годі, рублів, мабуть, з сотню потратив. От пак і подумай ти,— 100 рублів! А де їх узяти тепер? З коліна виколупати, на смітнику найти? Ох. господи! Так стративсь ото, кажу, а тут приїжджу додому — сіна ні стебла, а пора весіння, оранка незабаром,— треба ж волів поправити. Поїхав я до їх — 60 та й 60. Слухайте, кажу, добрі люди, от вам 50 і бога не гнівіть. І гроші зараз усі до чиста. Не хотять. Поїхав я до знакомого жида, позичив 50 рублів,— 10 копійок на руб у місяць платив,— вони того то й не знають. Приїжджаю знов,— та сділайте, кажу, милость: хай буде 50,— от вам і гроші. Узяли вони гроші і розписочку дали. А тепер, бач, і одмагаються! Де ж воно та в світі правда взялася?
П о х и л е н к о. Так, так, пане. Одначе я з вами це застоявся, а в хаті там мене баби дожидають. Прощайте. (Іде од його).
В і й т (ідучи од його, розмовля). Ой і ти цяця! Сказано — мужик. Мужик, кажуть, дурніше ворони, а хитріше чорта, то так воно й є! Бачу я, яким ти духом на мене дишеш; та горенько моє [?] тяжке, що це я недугував,— не втік би ти моїх рук! (Виходе).

 

[Дія ІІ]

І

Хата Війта, нечиста, чорна, полупана. З одного боку йдуть двері у його хатину, заперту на замок; з другого — у другу хату. Г а л я стоїть і на увесь рот жере паляницю. У хату увіходить І в а н. Галя боязко хова паляницю у кишеню керсетки й одвертається.


І в а н. Що то ти, Галю, їси?
Г а л я. А, це ти? (Вийма шматок паляниці і лама надвоє). На тобі паляниці, поки мати на вгороді, а батька нема дома, то їж. Тільки скоріше, а то мати зараз увійде.

Чимдужче їдять.

II

Увіходить В і й т; Галя і Іван скорше ковтають, що нажували, а останки ховають у кишені.

В і й т (грізно глянувши на обох). А мати де?

Галя хоче сказати, так хліб у роті міша.

І в а н (скоро). На вгороді.
В і й т. Тріскаєте — аж давитеся, щоб ви подавились!
Г а л я. Та то я сухар на комині знайшла.
В і й т. Сухар?! Як черва та, точите, прокляті! Коли я вас нагодую так, щоб ви одразу і полопались,— шашіль чортова! (Іде до своєї хати і одмика).

III

Іван сміється, витяга шматочок хліба і цілком ковта.

Г а л я. Цить! (Свариться йому пальцем).
В і й т (з другої хати). Що мати там на грядках робить?
Г а л я (до дверей). Ріпу вибирають.
В і й т. Я ж казав, щоб загороду мазали!
Г а л я. Не знаю. Вони сказали, щоб ріпу вибирати.


IV

Увіходить К а т е р и н а, Іван скоріше ковта хліб і сидить мовби й не він.


К а т е р и н а. Батько вже дома?
Г а л я. Зараз прийшли.
К а т е р и н а. Піди лиш принеси мені води руки помить.


Галя хутко вибіга і вносить кухоль з водою. Катерина стає над помийницею і миє руки водою, що злива Галя.

V

Увіходить В і й т і дивиться гостро на Катерину.


В і й т (грізно). Я ж казав, щоб загороду мазали!
К а т е р и н а (зопалу). Чорт не візьме твоєї загороди, ще вимажемо!
В і й т. Не взяв би чорт і твоєї ріпи, що ти з нею розходилась, як дурень з писаною торбою.
К а т е р и н а. От, думав, так і почну багнастись коло твоєї загороди?
В і й т. А то що ж? Ріпа ще б і постояла, а за[го]рода, як не висхне, то на той рік уп'ять прийдеться мазати.
К а т е р и н а. А якби ріпа погнила?
В і й т. Та чорт її бери, хай гниє та гниль.
К а т е р и н а. Гниль! А небійсь, продамо —то гроші всі забереш собі.
В і й т. А навіщо тобі ті гроші? Що ти холодна-голодна? Чи нащо вони здалися тобі?
К а т е р и н а. На те, на що й тобі.
В і й т. На яке те?
К а т е р и н а. На таке.
В і й т (помовчавши). Ріпу заходилися вибирати! Що ота гладка робить? (Кива на Галю). Адже ж хай би вибирала.
К а т е р и н а. Та й вона ж вибирала.
В і й т. А наймичка?
К а т е р и н а. Та вже й наймичка не гуляла, не на те її наймали.
В і й т. Ну, вона хай би вибирала, а наймичка загороду мазала. А то от і плати їй чорт його знає й за віщо? Вона мішок за день ріпи набере, то й давай їй семигривеника. А загороду б якби не обмазала, то я б їй нічого і не заплатив.
К а т е р и н а (сміючись). То і не плати.
В і й т (зо зла). Батькові своєму розкажіть тепер! Ви все так і звикли мені насупроти йти. Хто з нас старше: ти чи я? Хазяйкою вона щитається! Яка ти в чорта хазяйка, коли ти ні за чим не дивишся,— от чи давно увіходжу у хату, а оці чорти,— щоб ви луснули, прокляті! — жеруть на увесь рот,— а ти то й не бачиш того? коло ріпи там собі чорти розносили, а тут хоч би і хату ковтнули,— то тобі і байдуже, ти того нічого не бачиш,— яка ти після цього хазяйка?
К а т е р и н а. Ну, скажи мені, пожалуйста,— чого ти присікався? Жалко тобі стало, що діти шматок хліба з'їли?
В і й т. Хто їм позволив їсти без мого відома?
К а т е р и н а (розпалившись). Що ви, прокляті випоротки, їли? щоб вас черви та пранці поїли, прожори! ненажери! шашіль проклята! щоб вас поїд поїв, як через вас і мені достається!
Г а л я, І в а н. Та ми нічого не їли, їй-богу, не їли.
В і й т. Як не їли? (Б'є Івана, у його з кишені випада паляниця). А це що? це що? Так це не їли, це ні? (Б'є його). Де ти взяв цю паляницю?
І в а н. Це мені Галька дала, я не знаю, де вона взяла.
К а т е р и н а (б'ючи Галю по виску). А ти де, кобило ногайська, взяла? Ти нащо паляниці крадеш, га? Оце ж тобі, оце! (Б'є).
Г а л я (плачучи). Хіба ж, господи милостивий, з голоду пропасти — роби, роби цілий день та ще й їж по приказу.
К а т е р и н а. Мовчи, кобилище! ще не їси, ще не тріскаєш, щоб ти вже наїлася та й тріснула, суко!
В і й т (до Івана). Уже ж ти мені залив за шкуру сала, уже ж ти мені і допік, і дозолив! Де мій цеп, той, що собака була на прив'язі? Я тебе, анахтемський ти сину, на цеп прив'яжу, на цепу голодом заморю; я тобі дам, як і їсти, як і скоту глядіти! (Бере його за чуба і веде).

VI

Надворі ніч, небо хмарами заволочено, коло комір Івась прив'язаний на цепу сидить.


І в а с ь. Господи! чи ти є на небі, чи тебе немає?.. Невже я собака, звірюка, що так знущаються надо мною? Невже мене на те родили, щоб голодом замучити?.. Чи він батько мені, чи вона мати? Ні!., кати ви прокляті! Хоч би смерть на мене,— умер би я собі та й знав, що нема мене, ніхто мене не лаятиме, не битиме... А тепер? На прив'язі, як скажене цуценя,— з голоду та холоду пропадаю... а вона, мати, спить десь на печі, аж сопе, тепло їй, гарно,— чому ж не спати?.. А він?.. Он з вікна його хати видно,— не спить, сидить, сичить та гладить гроші, щоб ще [?] нові були... Потім складає їх, зв'язує, знову розв'язує, дивиться і сміється і думкою молиться їм... Потім уп'ять зв'язує і ховає; радий-щасливий лягає... а згада про нас,— од злості повернеться в його серце... «Щоб ви лу[с]нули були малими!» — проклинає... і не спить, перекидається з боку на бік, мучиться. Тяжко йому, що ми ростемо, що на нас прийдеться тратиться... (Плаче). Боже мій, боже мій! прийми мене, господи! Хоч би не цеп оцей каторжний,— утік би, утопився... Хоч би перервати (натягує цеп) або перегризти (гризе).

З хати крадеться Г а л я.

VII

Г а л я (тихо). Івасю! Івасечку! де ти?
І в а н. То ти, Галю?
Г а л я. Я. Де ти? Дивись, як не видно.
І в а н. Я ось. Іди сюди.
Г а л я. На ось хоч рядно, закутайся, бо бач, як холодно.
І в а н. А хліба в тебе нема? Їсти мені хочеться, аж нудно, аж голова болить, у серці пече...
Г а л я. На й хліба. (Дає йому хліба і сіда коло його).
І в а н. Чи ви сьогодні обідали?
Г а л я. Ні. Батько сам обідав. Мати нічого не їла; а мене у хаті прив'язали до полу. Оце не дуже давно тільки одпустили.
І в а н. Так ти й не спала й досі?
Г а л я. Ні.
І в а н. А мати що робить?
Г а л я. Спить у своїй хаті.
І в а н. А той, злий?
Г а л я. Гроші лічить.
І в а н. Знаєш що, Галю? утечемо відсіля.
Г а л я. Куди?
І в а н. Та куди-небудь! Все равно ж тут пропадемо.
Г а л я. Куди ж нам тікати? Найдуть — ще гірше буде.
І в а н. Ну, так я його задавлю.
Г а л я. Тю-тю на тебе! що це ти кажеш? Ти ж його не подужаєш.
І в а н. Так запалю... їй-богу, запалю! Хай я не встану з цього місця, хай я крізь землю піду,— коли не запалю!
Г а л я. Дурню! що це ти кажеш?
І в а н. А що ж я — собака, що мене на цеп узяли? Що я зробив таке їм? Так надо мною будуть знущаться, а я буду мовчати?.. Буде, й так мовчав. Як тільки став пам'ятати, то почали бійку, а тепер уже голодом морять...
Г а л я. Та й що з того, що запалиш? Запалиш, погорить усе — чорні головешки тільки будуть казати, що тут оселя була колись... Ні, Іване, не роби цього...
І в а н. Що ж мені робити, Галю? Ти ж сама бачиш, що або мені, або другому приходиться пропасти! (Плаче).
Г а л я. Не плач... Краще втечемо та пожаліємося. Хіба суда на це нема? Невже батькові можна своїх дітей губити?.. Хіба він мені душу дав? Господь нам її дав, господь і візьме.
І в а н. Галю! а знаєш що? Я, щоб не дати йому спать, буду вити, як собака, цілу ніч... (Виє).
Г а л я. Цить! а то зараз втечу у хату...
І в а с ь. Адже я не спатиму, хай і він не спить! (Виє; Галя тікає). Ха-ха-ха-ха! ува-ува-ува! (Дзвоне цепом і виє).

VIII

В і й т (виходе). Ану-ну! вий-вий! Я тебе поповню.

Івась виє.

В і й т. Цить, прокляте бидло, а то як я наближусь до тебе, то ти на кутні мені завиєш.
І в а с ь. Хіба я собака, що мене на цеп прив'язали?
В і й т (приходячи до його). Цить, чортове бидло! (Одв'язує цеп).
І в а с ь (вирвавшись з цепом, біжить двором). Прощайте ж тепер! або втоплюсь, або повішусь.
В і й т. Чорт тебе бери — вішайся; комусь завгориш?

Івась, чутно дзвонячи цепом, побіг полем.

А що, як справді повіситься? Що йому, проклятому, зробиш?.. Ох!., аж у піт укинуло, аж жаром усього обдало... (Гука). Іване! Іване! Івасечку! Іванеку! ох-ох! Чого доброго, повіситься... Ох! побігти. (Біжить шкандибаючи і пада через колодку). А щоб тобі добра не було, проклята! і покинуть же серед двору чортову дровиняку. (Підводиться, біжить). Іване! Іване!..


[ДІЯ III]

[І]

У хаті Похиленка. Христя сидить, пряде; Похиленко чоботи латає,

П о х и л е н к о (обдивляється чобіт). Ну, тепер, здається, не буде протікати, а то, матері його мотузка з зав'язкою, тільки невеличкий дощ піде — уже й води повні чоботи.
Х р и с т я. Та треба б і мені вже нові купувати, підошов зовсім кат має, та й переди нікуди [не] годні.
П о х и л е н к о. От ще й тобі! За якого біса його купити? Он ще подушного 3 карбованці зосталось. Ходи вже, поки не будуть такі, як у Війта.
Х р и с т я (сміється). Ну, вже не доведи, господи, до того! Уже бачила-бачила, а таких ще ні в кого не бачила. Шкарбуни, пальці видно, задки — один туди дивиться, а другий туди...
П о х и л е н к о. А що ж, коли нужда?
Х р и с т я. Бодай ще у нас була така нужда, як у його!
П о х и л е н к о. А чи чула: Івась десь пропав.
Х р и с т я. Як пропав?
П о х и л е н к о. Так. Учора він його на цеп прив’язав, так він уночі і забіг кудись.
Х р и с т я (хреститься). Господи, мати божа! Спаси і помилуй! на цеп таки дитину прив'язувати.

Убіга Г а л я.

II

Г а л я. Здрастуйте! боже вам поможи.
Х р и с т я. Здорова; спасибі.
Г а л я. Чи не було у вас Івася?
Х р и с т я. Хіба справді забіг?
Г а л я. Бог його знає, де й дівся.
X р и с т я. Як же це воно і коли сталося?
Г а л я. Ох! Багато розказувати, а мало слухати. Учора в нас таке заводилося, що не доведи й господи! Батька не було дома, їздив у місто, і наказує матері — мажте ж загороду, і наймичку найняли. Мати візьми та давай ріпу вибирати. Як приїхав він, раз уже сердитий, що не по його зроблено, а вдруге, застав нас з Івасем у хаті, що ми хліб їли. Було нам... Мене у хаті до полу прив'язав за ногу, а Івася — на цеп коло комори. Івась і почав вити по-собачій, вив-вив, а він уже ліг спать. Вийшов, щоб угамувати його, та не знаю, каже, либонь, що одчепив, так він з цепом і драла! Прощайте, каже, або втоплюся, або завішуся!
Х р и с т я. Ох, господи! (Хреститься).
Г а л я. Їй-богу. Та оце всі і бігаємо з самого ранку та шукаємо всюди.
П о х и л е н к о. Так і ти, Галю, була на прив'язі?
Г а л я. Була ж учора. А сьогодні — і Галю, і дочко моя, найди тільки Івася мені, то й нову керсетку справлю, плаття, а не спідницю пошию. Шукай тепер вітра в полі! Бог його знає, де його шукати?
Х р и с т я. Бог же його знає,— не було його в нас, не знаємо де.
П о х и л е н к о (протягаючи дратву). От, дивись, і пропаде хлопець!
Г а л я. Я й сама, як подумаю об цьому, то аж волосся дибом становиться... Не дай господи! тоді вже мене гуртом заклюють... (Сідає коло Христі). І чого таки воно в нас таке заводиться? Нема того дня, нема тії години, щоб коли не лайка, то сварка, коли не сварка, то бійка... От же у вас тихо-мирно, а в нас, як у тому пеклі, як у тій чортовій кручі, одно гуде, пінить, реве... і коли воно стихне, коли перестане? Що якби земля розступилася, здається, так би й пішла, чим чути, бачити і терпіти таке. (Плаче).
Х р и с т я. Така вже твоя доля, Галю...
Г а л я. Що доля, а що й батько та мати!.. На що ви, чужі люди, та мені рідніші, чим вони, до вас я, як у рай той, ввіходжу, а з дому — як з скаженого шпиталю тікаю. Подумаю, що мене жде? Один он, певне, наложив руки на себе — оте й мені буде. Більше нічого не зостається робити... Чим отак цілий свій вік молодий мучитися, то краще одразу все скінчити та й знай, що нема тебе. Хоч би мати добріше, все б таки коли-не-коли покрила — а то...
X р и с т я. Та бог з тобою! що це ти кажеш? Ти ще молода,— заміж підеш і вирвешся з цього.
Г а л я. Який мене чорт візьме? нащо і кому я здалася? Хоч би я мужичка була — то мені б краще було, все б таки мала надію на заміжжя, а то — простий чоловік побоїться сватати, а з панів — хто мене візьме? А може, батько і знайде якого п'яницю та волоцюгу всьогосвітнього, що як піймаєшся, то ще в кращі руки, чим була. Я, їй-богу, завидую вашій Парасці: служить вона у чужих людей, заробля собі хліб,— щаслива!
Х р и с т я. Не великого й щастя запобігла.
Г а л я. Та вже краще служити, чим дома з голоду пропадать, як я. Боже! я б нічого не хотіла у світі, якби мене найняли куди,— здається б, світ би ув очах піднявся.
Х р и с т я. Ох, Галю! не проси об цьому бога, не дай тобі, господи, чужим служити, на чужих силу витрачати, та й те не так, і друге не так, та кожен день лайка, та докори... Не дай, господи, нікому наймичкувати. То вже наші злидні та нужда заставля свою дитину у чужі люди оддати, та не знаєш, чи там воно й не холодне, й не голодне... чи добре йому там.
П о х и л е н к о. Не бійся. Добре буде робити — то добре всюди буде, а буде лінувати — то всюди погано. Що ж робить? Хай послужить, заробляє, хай привчається своїми руками заробляти хліба, бо стане сама хазяйкою — то як знахідка буде.
Г а л я (задумавшись). Ох! щаслива вона, щаслива! Я б, здається, все найдорожче, що в мене є, віддала, коли б я була така щаслива, як вона.


III

Увіходить В і й т.

В і й т. А ти чого, кобило ногайська, пішла та й сіла! Щоб ти каменем сіла! Чи не задумала і ти тікати, як твій чортів братик?

Галя устає і виходить.

X р и с т я. Та вона до нас тільки що вбігла, питалася Івася.
В і й т. От наказав мене, Якове, господь дітьми, от наказав! Краще б я їх малими подавив, чим кохав, виростив та оттаке од їх приймати. Подумай, що мені отой харциза, розбишака, щоб йому чорти голову скрутили, зробив? Уже він мене так дозолив та доїв, сказано, у живі печінки уївся, як іржа у залізо... Уже я його й словами, уже його й бійкою — не помага. Я взяв та вчора і прив'язав на цеп. Він, як одчіпляв його уночі, візьми вирвись та й гайда! Повішусь, кричить мені, я за ним, посеред двору колодка, щоб їй добра не було, лежала,— як зачеплюся я, як упаду, так оце висок ізніс (показує висок). А він тільки, чутно, цепом у полі подзвонив. Що ти будеш робити? Справді, чортова дитина, завіситься, хіба такому розум заміша. Цілу ніч не спав, гукав та кликав. Настав ранок, запріг я кобилу, поїхав по всіх хуторах та дорогах питатись — чи не було де, чи не бачив хто. І що ж би ти думав?.. У місто до самого справника гаспидський син пішов, так з цепом і пішов!.. От і хоти ти добра од такої дитини! Справник — і під суд, кричить, і в тюрму, в саму Сибіряку запру... Та як же, кажу, за свою дитину? Хоч, каже, і за свою дитину, хто вам дав право на цеп в'язати його?.. А він, гаспидський син, стоїть перед ним — так з цепом на шиї, як я його одв’язав, так і стоїть... Що ж, кажу, коли він мене не слуха, коли він з дому тіка, я його взяв і прив'язав... Насилу одпросивсь та одмоливсь... Отаке-то, Якове! Отакі-то тепер діти настали! Це ж ще малі, а як побільшає — що з його буде.
П о х и л е н к о (сміючись). Видно, люди будуть.
В і й т (узявшись у боки руками). Хм!.. (Довго стоїть так задумавшись). Прощайте.
П о х и л е н к о. Щасливо.


Вихід.

IV


П о х и л е н к о. От чортова загнибіда, от іродова душа!
X р и с т я. Піди ж ти!

Задумуються обоє.

А справді, оце Галя нагадала про Параску,— як то вона там, сердешна?
П о х и л е н к о. А так, як і була. Служить — та й годі.
X р и с т я. Які то ви все — служить, та й годі. Чи здорова, сердешна, чи гаразд то їй там?
П о х и л е н к о. Та й здорова, і гаразд. Чому їй не гаразд буде? аби тільки робила — то всюди гаразд буде. Ти знаєш, що нас тільки тоді й жаліють, як робимо, а як спимо — то зараз і гудять. Хай служить, хай дознається, як то гірко той хліб заробляти.
X р и с т я. Та заробляти його і дома можна навчитись, а не в чужих людей.
П о х и л е н к о. Більше світа побачить — більше знатиме.
X р и с т я. А лиха скільки натерпиться?
П о х и л е н к о. А то щоб усе добре та й добре. Буде лихо — перетерпить, та знову добро настане.
X р и с т я. Так то так добре казати, а як же його терпіти: часом і виспатись ніколи, і погуляти захочеться — не пускають.
П о х и л е н к о. Найнявся — продався! нічого тут висиплятись, нічого й вигулюватись.
X р и с т я. Що я, як бачу, то ви всі, батьки, одним миром мазані, усім вам не жалко своєї дитини.
П о х и л е н к о. Усім же.

Мовчання.

X р и с т я. Ох! піти лиш подивитись на овечат. (Виходить).

V

П о х и л е н к о. Проклята доле, чортова нуждо! не чого нас так рано і чорт з сього світу бере та вік ми свій коротимо,— як не через вас. Усі, каже, ми, батьки, однакові... Усі... А того й не знає, що отут (показує на груди) робиться, що у серці кипить,— тільки давши себе, тільки здержуєш,— а, здається, увесь би світ перевернув догори ногами!.. І натворить же господь такого: тому дасть, що й у пельку не влізе, а тому тільки сухий сухар, щоб з голоду не витягся; один, багач, дітей голодом морить, а другий, бідний, губить їх у чужій роботі... Що якби розбив усе добро, що ч людей є, на всіх порівно,— і сліз би менше лилось, і душогубства менше було... Скільки то та клята нужда збавила людям життя? Твоя, господи, воля святая!

[ДІЯ IV]

І

Хата Війта. Сидить він собі, на столі гроші, він узявся за голову руками і дума.

В і й т. Господи! і ти вже на мене, і твоя рука свята карає мене! Краще б Іван повісився, Галька втопилась, чим от тепер я 75 карбованців загубив. Отут же в кишені й були, певне знаю, що сюди їх у папір завернуті й клав (шука в боковій кишені). Ніт, нема... нема... нема моїх голуб'яток, нема сизих... Це ті, що дома тут були, а їх я брав... (Ходить по кімнаті). Ух! і жар, і холод обдає. Легко сказать — 75 карбованців! 75, 75, 75... Краще б я 75 болячок переніс, чим їх загубив... А це все через тебе, клятий сину, краще б я тебе живого в землю закопав або малого за ноги узяв та джвякнув головою об стовпець так, щоб і мозок вискочив. (Задумується). А може, вони у сірякові, може, у чекмені? (Кидається до сіряка і витяга папір з грошима). Є... є, є... ось вони, мої золоті-хороші, ось вони, мої найлюбіші всього миру... (Цілує їх, усміхається і танцює). А я думав, ви пропали, я думав, чужий вас найшов і, не розгладивши, не розправивши, коли жид — то аж підскочив з радощів і зараз позичив комусь по семигривенику у місяць на карбованець або краму накупив... ви, мої любі, з красних, синіх, зелених і жовтих бумажок повернулися у голки, у шпильки, мило і другий крам, і купували б той крам люди, виручив би пархатий жидик на їх ще 75, знов би краму накупив, уже кращого, і той розпродав, і на тому виручив, а там ще — ще, лавку б завів, шинків настроїв, хат накупив і став би тоді з пархатого дурненького Шльоми Шльома Абрамович — великорозумне, у широкій бороді, горде, неприступне, з самим губернатором зналося б, а на нашого брата, як пан великий на мужика, дивилося б... І все через вас... Через вас, мої любі. А мені б і спасибі не сказало... за те, що я ночей не спав, хліба не доїдав та вас збирав, йому придбавав... А якби мужик найшов,— пішов би він зараз у шинок, до знакомого Лейби, заплатив йому, що до сього напив, та з радощів й нализався б, щоб аж світ закрутився. Кричав би він на увесь шинок, співав, у співі душу виливав, поки схилившись і заснув; а Лейба тоді гарненько б тебе положив, кишені обшукав, що було б, усе забрав, ще й на тебе, дурного, аж три кварти записав... Устав би ти на другий день, світ вернеться, голова болить, коло серця гадина в'ється. Лейбо, горілки!—кричиш. А жирний Лейба — ти ще мені за вчорашню заплати.— стиха каже тобі... Ти тоді — лап у кишеню! Тільки люлька та гаман з тютюном... І думаєш ти з п'яних очей, чи були в мене гроші, чи тільки ману чортяка підвів? І, чухаючи голову, ідеш додому, де тебе лаючи жінка стріває, діти кричать — їсти хочуть... Прокляте життя, безталанна доле! пішов би ти знову до шинку, так і так аж три кварти напив... От де б ви були, мої любі, знехаяні, порвані, поки б дійшли до казни, а там би вас спалили, на місце вас другі б у світ подали... Пропали б ви!.. А тепер я вас у спряту заховаю, у купочку одно до одного зложу (складує їх розправляючи). Лежіть собі... так... отак. Чи ви це були, чи не ви? А, ку-ку! ви, ви, мої огненні, і сині, і жовті, і зелені... (Зв'язує їх докупи). Тільки з вами й наговорюся, тільки коло вас і радіє моє серце ї веселяться очі... (Розверта). Ач які! (Трясе у руці над головою). Ха-ха-ха! Ось мої діти, мій батько, моя мати! Ви мене й доглянете, й зобуєте, зодягнете, напоїте, й нагодуєте — і тепло мені, і радісно... Ви — сила, вами и земля держиться, і люди живуть,— а то все брехня... ось де правда, всьогосвітня правда, і сила, і свято!.. (Цілує їх; чує — хтось стукоче у засунені двері; лякається, шпарко згортує, зв'язує і хова у стіну. Ще стукоче). А хто там?
Н е з н а к о м и й г о л о с з-з а д в е р е й. А відчиніть лиш, Опанас Петрович...
В і й т. Хто там?
Н е з н а к о м и й. Та тоді й побачите хто.
В і й т. Кажи хто, а то не відчиню.
Н е з н а к о м и й. Писаренко, знаєте?
В і й т. А, Іван Іванович! (В сторону: — Щоб тебе чорт узяв і нанесла тебе лиха та нещаслива година!) Слихом слихати, в вічі видати! (Одчиня двері).

П и с а р е н к о ввіходить.

II

В і й т. А-а, слихом слихати, в вічі видати!
П и с а р е н к о. Здорові були, Опанас Петрович!
В і й т. Поцілуємося ж хоч, мій дорогий та любий гостю! (Вбік) Щоб тебе лиха година взяла!

Цілуються.

Прошу ж сідати. Вибачте вже, пожалуйста, що їсти нема чого, в таку годину наспіли, ми тут по-хутірському собі живемо, рано обідаємо, та ще щось сьогодні баби мої — чи їм ніколи було, чи поскупилися, що такий малий обід зварили, на вечір уп'ять-то треба заходжуватись.
П и с а р е н к о (вбік). О, цюцько! о, цяцько! Знаю я тебе! Та не за тим я приїхав до тебе,— пострибаєш ти, як собака на цепу, коли не схочеш мене умилостивити. (До його). Та нічого, не турбуйтеся; я ідучи перехватив трохи, а до вас на часинку тільки забіг як до давнього знакомого.
В і й т. Боже мій! А нестошно, що давній знакомий! давнішого і не запам'ятаю нікого.
П и с а р е н к о. О, чому?.. Що ж у вас тут чувати доброго?
В і й т. Що ж у нас тут на хуторі почуєте? Хіба коли журавлі почуєш, як грають — та й годі. То вже у вас, у місті, народу усякого, а то тут — от хіба тільки сусіда та й то вряди-годи побачиш — і сусідів господь дасть не таких, як у людей,— криються, немов од чорта, прости господи.
П и с а р е н к о (про себе). Та ти таки не кращий і є! (До його). Хм! подумай, од такого доброго чоловіка, як ви, ховатися... (Ходить). Та добре ви собі тут обстроїлися.
В і й т. Утративсь, утративсь! Сказано, так, Іван Іванович, утративсь, що копійки за душею нема: робочим Ще трохи не заплатив! Що ж, підождіть, кажу, думав виручиться на хлібові — спасли, сукини сини! Зовсім спасли, і соломи не буде; а тут ще і діти, краще б я їх не мав, у печінках сидять,— повірите, Іван Іванович, клопоту кожен день повна голова, шматка того хліба як слід не з їси,— та куди не зарви, все дай та на все подай,— а з чого його ти натягнеш? А тут ще напасть: купив я торік у мужиків тут-таки сіно; заплатив гроші, і розписку вони дали, що получили всі, тепер — ти тільки 10 [карбованців], кажуть, дав, а 40 не давав.
П и с а р е н к о. По цьому-то я ділу і приїхав, Опанас Петрович. Почате діло, Опанас Петрович, трьох свідетелів настановили.
В і й т. Які то свідетелі, Іван Іванович, п'яниці, що понапоювали вони, щоб тільки так сказали.
П и с а р е н к о. За присягою, Опанас Петрович, за присягою.
В і й т. Та такі й за присягою покажуть,— хіба вони мають бога в животі.
П и с а р е н к о. То вже їх діло, а тут не тим пахне: підлог тут... тут не тільки тюрма,— Сибіру мало!..
В і й т (блідніє). Та як же, за що ж це? мене — мене? так великим богом побожиться — я їм оддав.
П и с а р е н к о. Сибіру мало!
В і й т. Іван Іванович! ви для мене добрий завжди був, як рідного батька, вас знаю — не погуби душі християнської. Що ж, винуват, винуват, діти ж, сім'я, строївся, виручиться хотілось... не погуби, Іван Іванович.
П и с а р е н к о. Не можна так, не можна, Опанас Петрович.
В і й т. Помири, я їм уже всі 50 [карбованців] заплачу, хай і мої 10 пропадають,— бери їх лиха година!
П и с а р е н к о. Не можна помирити, не можна; вже діло кончиш; сперш було б — ще б сяк-так, а тепер не можна.
В і й т. Ох, ох! так як же це воно? Іван Іванович, ти ж сам маєш душу християнську; у мене ж сім'я, у мене діти,— зглянься хоч на бога, Іван Івановичі
П и с а р е н к о. Та там є одна узесенька уличка, куди б хоч боком можна б пролізти, та що ж? Так не можна.
В і й т. Ти ж мій давній знакомий, ми ж з тобою молодими пили-гуляли, удружи як доброму знакомому.
П и с а р е н к о. Давно знакомий, а як приїхав, то, може, у мене й ріски у роті не було, а ти зараз — пообідали, пообідали,— он який ти давній знакомий! З знайомства одного не проживеш, Опанас Петрович!
В і й т. Та, може, що їсти і знайдеться нам. Я зараз погукаю. (У двері). Галько! їсти є що?
Г а л я. Обід же стоїть у печі.
В і й т (про себе). От і піймався! А бодай тебе, дурна ворона! (До Галі). Хіба ми сьогодні не обідали, що це ти кажеш?
Г а л я. Я не знаю.
В і й т. Давай же нам сюди... Що це вона каже, що обід стоїть у печі; хіба ж ми не обідали? Дивно,— їсти ані трохи не хочеться. (Про себе). Де вже не хочеться? (Уголос). От що воно хазяйство, клопіт. Краще у сто раз служити; там жалування получив та й живи.
П и с а р е н к о. Ні, на одно жалування тепер не дуже розкинетесь. Яке тепер жалування? Се треба і одітись, і прохарчуватись, ще ж щоб і про чорний день що було.
В і й т. Я вже вам п'ять мішечків пшеничного борошна привезу.
П и с а р е н к о. Нащо мені борошно, коли я столуюся.
В і й т. З жінкою, з діточками?
П и с а р е н к о. Хіба ж ви не знаєте, що я не жонатий?
В і й т. І досі? Моя матінко!

Ввіходить Г а л я, становить тарілки на стіл і виходить, Писаренко пильно її стрічає і проводить очима.

Так вам молоду шукати? та багату, з грошима?
П и с а р е н к о. А це у вас наймичка? Яка хороша.
В і й т. Ні, дочка, та бісовій скільки не кажу: одягайся хоч тоді, як люди чужі є, коли завжди не хочеш, так що ж? Хіба, каже, одежа чоловіка красить, а не душа? Все равно, каже, я у черниці піду.
П и с а р е н к о. У черниці збирається? Таке молоде-хороше?
В і й т. Збирається.
П и с а р е н к о. А заміж — не хоче?

Г а л я ввіходить з борщем і, поставивши, виходить.

В і й т. Чому не хоче? Хоч заміж, каже, як лучиться добрий чоловік, піду, хоч у черниці. (Сідає коло столу). Прошу ж получати [?].
П и с а р е н к о. Та й годі? а хіба ж ви не знаєте старого обичаю, що суха ложка рот дере?
В і й т. О-ох! Іване Івановичу! після того, як стрясло мене та перем'яло, перекрутило — зовсім не п'ю. Підождіть, здається, у мене в коморі зостався бочонок ще одкупної, піду пошукаю. (Виходить).
П и с а р е н к о. От скряга, сукин син! от скряга! А дочка у його? таке хороше, молоде, а в чому він воде її?

Г а л я ввіходе і дивиться на стіл, чи не поїли, побачивши, що ще не починано, хоче йти.

А куди ж ви, серденько?
Г а л я. У кухню піду.
П и с а р е н к о (беручи її за руку). Не ходіть; сідайте тут обідати з нами; хай наймичка подає.
Г а л я. У нас немає наймички.
П и с а р е н к о (заграє). Ач яка! А очиці, як тернок! а брівоньки, як шнурок; а личенько — хоч пиши. (Щипа її за щічку).
Г а л я. Гетьте, а то батько як угледить — буде тоді мені.
В і й т (увіходить з пляшкою горілки). А ти чого тут?
Г а л я. Я увіходила, думала, що є що прибирати. (Виходить).
В і й т (налива). Прошу ж покорно.
П и с а р е н к о. А ви ж?
В і й т. Не п'ю, от уже п'ятий рік, як і в рот не беру.
П и с а р е н к о. Так хоч пригубте.
В і й т. Ох! хіба вже ради такого дорогого і несподіваного гостя. (Випива і налива).
П и с а р е н к о (випивши і набираючи страви у тарілку). Хочете, я вашій доньці жениха знайду?
В і й т. Та вона ще молода, хай посиде; хазяїнувати научиться.
П и с а р е н к о. Та хазяїнувати і за чоловіком навчиться. А знаю для вас доброго жениха. Та що ж, по першій тільки слуги їдять.
В і й т (налива, випива, знов налива) Прошу покорно.
П и с а р е н к о (випивши). Такого жениха, що й діло ваше поверне навпаки.
В і й т. Та що ж, за нею нема нічого.
П и с а р е н к о. А що за нею тисяч три дасте — от і все. І візьме, і діло поправить.
В і й т. Три тисячі! ох, аж страшно! Хай так бере, помру — все ж хазяйство зостанеться.
П и с а р е н к о. А поки з чого жити? Давай по третій — та й по руках.
В і й т (налива і випива, знов налива; Писаренко бере чарку, в той час іде Галя, Писаренко скорій випива). Прибирай це та давай друге що.
П и с а р е н к о. Що, серденько, Галю, хочеш заміж?

Галя скорій бере усе з столу і тіка.

Дівка ще, молода; а добра молодиця буде. Ну, так що ж, три тисячі і дівку. Давай руку. (Підставля руку).
В і й т (б'є його по руці). Хай так — саму дівку! ти знаєш, яке я золото віддаю? Я тільки мовчу: усе хазяйство в неї на руках,— он то що.
П и с а р е н к о (б'є по руці). Так три тисячі.
В і й т (б'є). Хай уже на перший раз сто рублів буде!





 

Бібліотека ім. Панаса Мирного >> Твори Панаса Мирного >> Незавершені п’єси. Гнибіда