МІЙ ДРУГ – СОБАКА ДЮК
Євгенія Коломієць, 9 років, учениця школи №14

Одного дня до моїх бабусі і дідуся привезли маленького гарненького песика. Він був кудлатий, з чорно-коричневою шерсткою та блискучими очима-намистинками. Песик нам усім дуже сподобався. Ми назвали його Дюк.
Саме тоді у нашої кішки Матильди (частіше ми звемо її Мотя) народилися двійко кошенят – Боня та Ашот. Дюку вони прийшлися до вподоби. Мабуть, тому він радісно хапав їх за вуха і тягав по усьому двору. Ашот ще якось пручався, а Боня – аж ніяк. Вона просто терпіла такі ігри. Можна сказати, що вони подружилися. А ми з моїм братиком Юрком полюбляли за ними спостерігати. Це довго було нашим улюбленим заняттям. Але згодом все змінилося.
Доки Дюк був ще малим, він не дуже швидко бігав, а коли підріс, то його швидкість стала такою, що перегнати його можна було тільки у мріях. Ввечері, коли спадала спека, ми з Юрчиком бігали за Дюком та кричали "Дюк-кар-дюк!". І намагалися врятувати кошенят від дружніх обіймів Дюка. Аж тут я помітила, що цуцик часто бігає до одного місця. Перед будинком бабусі у дворі була велика клумба –сад з парканом. Між клумбою та парканом Дюк витоптав справжню доріжку!
Ми з братиком були в захваті від знахідки. Саме вона підштовхнула нас до ідеї зробити таємний клуб на цьому місці під деревом. Назвали ми його клуб "Біля Дюкової доріжки". Облаштували його наметом від сонця, кольоровими камінцями виклали протоптану собакою доріжку, зробили офіційні документи членам клубу (тобто мені, братику і Дюку) і заховали їх у зроблений нами сейф. У нас навіть був телефон для зв’язку зі штабом. Це старий телефон, який раніше працював по-справжньому. "Клуб біля Дюкової доріжки" став улюбленим місцем, де ми проводили кожен літній день. Весело було гратися у шпигунів, детективів, таємних агентів.Пес завжди радісно грався з нами.
Але одного дня Дюк зник: ми шукали його по всьому селу, виглядали, сподівалися, що скоро повернеться назад, але його все не було і не було. Дні минали. Доріжка до клубу заростала. Без друга Дюка нам не хотілося гратися там. Дідусь бачив, що ми сумуємо. Він пообіцяв, що колись пізніше знайде нам іншого песика. А одного ранку, я прокинулася, а моя мама мені каже : "Ти не повіриш хто прийшов до нас. Це маленьке цуценя!" Воно саме зайшло до нашого двору.
Це була несподіванка для всіх. Звідки і чому воно прийшло?!
Ми погодували його, помили, обробили від бліх. Назвали ми його Дуплетом і залишили у себе. Пізніше виявилося, що у Дуплета є мама. Вона почала до нього приходити щодня. Гралася з ним, кликала, вела його за собою, але він не йшов. Проводжав її і повертався до нас. Так Дуплет залишився і став нашим новим другом, а також новим членом клубу. Ми віримо, що його прислав сам Дюк, замість себе. Це його подарунок нам.
Але ми продовжуємо сподіватися і чекати нашого кумедного і швидкого друга Дюка-кар-дюка, щоб тепер вже учотирьох знати про усі секрети таємного клубу "Біля Дюкової доріжки" .
Повертайся, друже!

122650317_1468801236651136_526899294085416454_o.jpg 122805393_1468801116651148_5417924408013643851_n.jpg