* * *

Душа безсмертна! Жить віковічно їй!
Жорстока думка, дика фантазія,
Лойоли гідна й Торквемади!
Серце холоне і тьмиться розум.
 
Носити вічно в серці лице твоє,
І знать, що з другим зв'язана вічно ти,
І бачить з ним тебе, й томитись —
Ох, навіть рай мені пеклом стане!
 
Творця хвалити? За що хвалить його?
Що в моїм серці сей розпалив огонь
І в насміх призначив розлуку?
Рай показав і затріснув браму!
 
Та пану богу я не хочу блюзнить,
Бо пощо вірних щирі чуття дразнить?
Мов актор той, мечем махати
На паперовії страхопуди?
 
Я не романтик. Міфологічний дим
Давно розвіявсь із голови мені;
Мене не тішать ані страшать
Привиди давньої віри млисті.
 
Бо що ж е Дух той? Сам чоловік його
Создав з нічого, в кождій порі й землі
Дає йому свою подобу,
Сам собі пана й тирана творить.
 
Одно лиш вічне без початку й кінця,
Живе і сильне — се є матерія:
Один атом її тривкіший,
Ніж всі боги, всі Астарти й Ягве.
 
Безмірне море, що заповня простір,
А в тому морі вир повстає сям-там —
Се планетарная система,—
Вир той бурлить, і клекоче, й б'ється.
 
В тім вирі хвилі — сонце, планети є,
В них міліарди бомблів дрібних кишать,
А в кождім бомблі щось там мріє,
Міниться, піниться, поки не присне.
 
Се наші мрії, се наша свідомість,
Дрібненький бомблик в вирі матерії.
Та бомблі згинуть, вир утихне,
Щоб закрутиться знов десь-інде.
 
Безцільно, вічно круговорот отсей
Іде і йтиме; Сонця, планет ряди
І інфузорії дрібненькі,
Всьому однакова тут дорога.
 
Лише маленькі бомблики людськії,
Що в них частинка виру відбилася,
Міркують, мучаться, бажають
Вічності море вмістити в собі.
 
І уявляють вічність на образ свій,
Дають свій вигляд, власну подобу їй,
А там лякаються, мов діти,
Мар, що породила їх уява.
 
Я не дитина, я не лякаюсь мар,
Неначе в'язень з дому тортур і кар,
Душа моя на волю рветься
В мами матерії лоні вснути.
 
Бажає бомблик приснути радісно,
Згасить болючу іскорку — свідомість,
З людства свойого ні пилинки
В вічність не хоче нести з собою.

* * *

Душа бессмертна! Жить ей бесконечно!
Вот дикая фантазия, достойна
Она Лойолы или Торквемады!
Мутится разум, застывает сердце.
 
Носить твое лицо навеки в сердце
И знать, что ты привязана к другому,
Тебя с ним видеть вместе и томиться,—
Ох, даже рай тогда мне станет адом!
 
Творца хвалить? За что? Уж не за то ли,
Что в сердце у меня огонь возжег он,
В насмешку предопределив разлуку,—
Рай показал и затворил ворота!
 
Но господу дерзить я не желаю;
Зачем мне трогать верующих чувства?
К чему уподобляться мне актеру,
Пугающему мир мечом картонным?
 
Я не романтик. Дым мифологичный
Рассеялся давно. Меня не тешит
И не пугает больше мглистый призрак
Утраченной и стародавней веры.
 
Ведь что есть дух?
Он создан человеком,
Дал человек ему свое подобье
Затем, чтоб сотворить себе тирана.
 
Одно лишь безначально, бесконечно:
Материя — она живет и крепнет.
Ее один могущественней атом,
Чем боги все, все Ягве и Астарты.
 
В пространства бесконечном океане
Встречаются там-сям водовороты,
Они кружатся, бьются и клокочут,
И все они — планетные системы.
 
В пучине этой волны — все планеты,
В них пузырьков ничтожных миллиарды,
И в каждом что-то видится неясно,
Меняется, взбухает — до разрыва.
 
Все это — наши чувства, наши знанья,
Ничтожный шар в материи пучине.
С их гибелью водоворот утихнет,
Чтоб закружиться снова в новом месте.
 
Круговорот бесцелен, безначален
Всегда и всюду; звезды и планеты,
Вплоть до бактерий или инфузорий,
Идут по одинаковой дороге.
 
Лишь маленькие пузырьки людские,
Вобравшие в себя кусок пучины,
Мечтают, мучаются и стремятся
Вместить в себя вселенной бесконечность.
 
Они ее себе уподобляют,
Дают ей облик, сходный с человечьим,
Потом они пугаются, как дети,
Созданий своего воображенья.
 
Я не дитя, я не боюсь видений,
Я только узник в этом доме пыток,
Душа моя на волю жадно рвется,
В материю обратно хочет кануть.
 
Стремится бедный пузырек взорваться
И погасить больную искру — разум,
И ничего из свойств людских не хочет
С собою взять, спасаясь в бесконечность.
 
Бібліотека ім. Анни Ахматової >> Твори >> Ахматова переклала >> З поезій Івана Франка