* * *

Матінко моя ріднесенька!
В нещасний час, у годину лиху
Ти породила мене на світ!
 
Чи в тяжкім грісі ти почала мене,
Чи прокляв мене в твоїм лоні хто,
Чи лиш доля отак надо мною смієсь?
 
Не дала ти мені чарівної краси,
Не дала мені сили, щоб стіни валить,
Не дала мені роду почесного.
 
Ти пустила мене сиротою у світ,
Та дала ще мені три недолі в наділ,
Три недолі важкі, невідступнії.
 
Що одна недоля — то серце м'яке,
То співацькеє серце вразливеє,
На красу, на добро податливе.
 
А що друга недоля — то хлопський рід,
То погорджений рід, замурований світ,
То затроєний хліб, безславний гріб.
 
А що третя недоля — то горда душа,
Що нікого не впустить до свого нутра,
Мов запертий огонь сама в собі згора.
 
Матінко моя ріднесенька!
Не тужи ти за мною, не плач в самоті,
Не клени, як почуєш, що я зробив!
 
Не сумуй, що прийдеться самій доживать,
Що прийдеться самій у гріб лягать,
Що не буде кому очей затулить!
 
Не клени своє бідне, безсиле дитя!
Доки міг, то я тяг сю тачку життя,
Та тепер я зламався і збився з пуття!
 
Я не можу, не можу спинити того,
Що, мов чорная хмара, на мене йде,
Що, мов буря, здалека шумить-гуде!
 
Я не хочу на світі завадою буть,
Я не хочу вдуріть і живцем озвіріть -
Радше темную ніч, аніж світло зустріть!

* * *

Матушка ты моя родненькая!
В годину злую, в недобрый час
Ты родила меня на свет.
 
Иль в тяжком грехе зачала ты меня,
Иль был кем-то я проклят в утробе твоей,
Иль просто смеется судьба надо мной.
 
Не дала красоты, чтоб людей чаровать,
Не дала ты мне сил, чтобы стены валить,
Не дала мне и знатного рода.
 
В этот мир ты пустила меня сиротой
И дала три тяжелых несчастья в надел,
И все три неизменно со мною.
 
Первое несчастье — это сердце доброе,
Это сердце нежное, чуткое, певучее,
Что с рожденья тянется к красоте и благости.
 
А второе несчастье — мужицкий мой род,
То униженный род, что в потемках бредет,
То отравленный хлеб, обесславленный гроб.
 
Гордость духа — несчастье третье мое,
Что не хочет к себе допустить никого,
Как огонь взаперти, иссушая его.
 
Матушка ты моя родненькая!
Не плач одиноко и зря не тужи.
Узнав, что свершил я, меня не кляни.
 
Не грусти, что придется одной доживать,
Не тоскуй, что придется одной умирать,
Что не сын похоронит скорбящую мать.
 
О бессильном дитяти своем не грусти,
Тачку жизни я вез, сколь был в силах везти,
А теперь я сломался и сбился с пути.
 
Я не в силах, не в силах того удержать,
Что, как черная туча, идет на меня,
Что бушует, как буря, гудя и стеня.
 
Не хочу никому я помехою быть,
Не хочу озвереть, обезуметь; о нет!
Вечный мрак мне желанней, чем утренний свет.
Бібліотека ім. Анни Ахматової >> Твори >> Ахматова переклала >> З поезій Івана Франка