* * *

Надходить ніч. Боюсь я тої ночі!
Коли довкола світ увесь засне,
Я тільки сам замкнуть не можу очі:
Загиб спокій, і сон мина мене.
 
Я сам сиджу і риюсь в своїй рані,
І плачу й тужу, плачу і клену,
І мрії всі летять, біжать, мов п'яні,
До неї! Бачать лиш її одну.
 
І бачиться, що з мріями отими
Й душа моя летить із тіла геть;
І щось, немов крилаті серафими,
Несе її — і чую я їх лет.
 
До мене ж безграничная тривога,
Бліда розпука підсідає вмить,
І чорні думи, мов з фортуни рога,
На мене ллє, щоб світ мені затьмить.
 
І бачиться, що я в якійсь безодні,
Де холод, слизь і вітер, темно скрізь
І виють звірі, люті та голодні,
І стогне бір, і гіллям б'ється ліс.
 
Ось на розпутті я стою пустому
І весь тремчу, гадюка серце ссе,
Не видно шляху, тільки голос грому
Якусь погрозу дикую несе.
І я безсильний, хворий, і утома,
Мов млинове каміння, тисне грудь,— Бездомний — я бажав би бути дома,
В теплі бажав би, в щасті відітхнуть.
 
Я, що так довго, гаряче кохаю
І за любов знайшов погорду й глум,
Бажаю хоч на хвилю бути в раю,
Обнять тебе, ціль моїх мрій і дум.
 
Обнять тебе, до серця пригорнути,
Із твоїх уст солодкий нектар пить,
В твоїх очах душею потонути,
В твоїх обіймах згинуть і ожить.
 
Та дощ січе, скрипить обмокле гілля,
Вихри ревуть: «Дарма! Дарма! Дарма!»
І заревло скажене божевілля
У серці: «Ні! Чи ж виходу нема?
 
Ні! Мусить буть! Не хочу погибати,
Не знавши хоч на хвилечку її!
Хоч би прийшлось і чорту душу дати,
А сповняться бажання всі мої!»
 
І чую, як при тих словах із мене
Обпало щось, мов листя, мов краса,
А щось влилося темне і студене,—
Се віра в чорта, віра в чудеса.

* * *

Подходит мрак. Боюсь я этой ночи!
Когда повсюду сон приводит ночь,
Лишь я один сомкнуть не в силах очи.
Покоя нет, и сон уходит прочь.
 
Сижу один, свои тревожа раны,
Грущу и плачу, плачу и кляну,
И все мечты, одною ею пьяны,
Лишь к ней летят, хотят ее одну.
 
И кажется, что с этими мечтами
Моя душа летит из тела вон
И серафимы с белыми крылами
Несут её — и крыл я слышу звон.
 
А я изнемогаю от бессилья,
И бледная тоска, подсев ко мне,
Льет щедро, как из рога изобилья,
Отчаянье, чтоб стал весь мир темней.
 
И кажется, я в пропасти глубокой,
Средь влажной и холодной темноты,
Где вой зверей голодный и жестокий,
Где стонет лес, ветвями бьют кусты.
 
Я на распутье, в чаще незнакомой,
Из сердца кровь мою змея сосет;
Дорог не видно, только голос грома
С собой угрозу дикую несет.
И я — больной и слабый; у томленье,
Как тяжкий жернов, давит мне на грудь.
Бездомный, я хотел1 бы на мгновенье
Быть дома, в счастье тихо отдохнуть!
 
Я так тебя люблю и так страдаю!
Хоть надо мною издевалась ты,
Но я хочу хотя б минуты рая;
Обнять тебя — вот цель моей мечты.
 
Обнять тебя, прижать к груди влюбленно,
Из уст твоих нектар сладчайший пить,
Душою утонуть в очах бездонных,
У ног твоих погибнуть и ожить.
 
А дождь сечет, скрипят под ветром ветки,
А вихрь ревет: «Напрасно!» Дикий бред!
И сердце вдруг в грудной метнулось клетке
И вскрикнуло: «Ужель исхода нет?
 
Нет! Должен быть! Я никогда не струшу,
Чтоб взять хоть на мгновение ее!
Хотя б пришлось отдать мне черту душу,
А сбудется желание мое!»
 
И тут же что-то вдруг с меня свалилось —
Так осенью летит дерев краса,
А что-то темное в меня вселилось —
То вера в черта, вера в чудеса.
 
Бібліотека ім. Анни Ахматової >> Твори >> Ахматова переклала >> З поезій Івана Франка