* * *

Тричі мені являлася любов.
Одна несміла, як лілея біла,
З зітхання й мрій уткана, із обснов
 
Сріблястих, мов метелик, підлетіла.
Купав її в рожевих блисках май,
На пурпуровій хмарі вранці сіла
 
І бачила довкола рай і рай!
Вона була невинна, як дитина,
Пахуча, як розцвілий свіжо гай.
 
Явилась друга — гордая княгиня,
Бліда, мов місяць, тиха та сумна,
Таємна й недоступна, мов святиня.
 
Мене рукою зимною вона
Відсунула і шепнула таємно:
«Мені не жить, тож най умру одна!»
 
І мовчки щезла там, де вічно темно.
Явилась третя — женщина чи звір?
Глядиш на неї — і очам приємно,
 
Впивається її красою зір.
То разом страх бере, душа холоне
І сила розпливається в простір.
 
Спершу я думав, що боку є, тоне
Десь в тіні, що на мене й не зирне —
Та враз мов бухло полум'я червоне.
За саме серце вхопила мене,
Мов сфінкс у душу кігтями вп'ялилась
І смокче кров, і геть спокій жене.
 
Минали дні, я думав: наситилась,
Ослабне, щезне... Та дарма! Дарма!
Вона мене й на хвилю не пустилась,
 
Часом на груді моїй задріма,
Та кігтями не покида стискати;
То знов прокинесь, звільна підійма
 
Півсонні вії, мов боїться втрати,
І око в око зазира мені.
І дивні іскри починають грати
 
В її очах — такі яркі, страшні,
Жагою повні, що аж серце стине.
І разом щось таке в них там на дні
 
Ворушиться солодке, мелодійне,
Що забуваю рани, біль і страх,
В марі тій бачу рай, добро єдине.
 
І дармо дух мій, мов у сіті птах,
Тріпочеться! Я чую, ясно чую,
Як стелиться мені в безодню шлях
 
І як я ним у пітьму помандрую.

* * *

Любовь три раза мне была дана.
Одна — бела как лилия — несмело,
Из всходов и мечтаний соткана,
 
Как мотылек сребристый подлетела.
Ее купал в янтарных блестках май,
На облаке пурпуровом воссела
 
И видела повсюду только рай!
Как малое дитя, была невинна,
Цвела, как наш благоуханный край.
 
Пришла вторая — гордая княгиня,
Бледна, как юный месяц, и грустна,
Тиха и недоступна, как святыня.
 
Меня рукой холодною она
Коснулась и шепнула еле-еле:
«Нет, мне не жить, пусть я умру одна».
 
И, замолчав, исчезла в темной щели.
Явилась третья — дева или гриф,
Глядишь — и взгляд иной не хочет цели.
 
Глаза очарованьем поразив,
Вдруг ужасом меня околдовала,
Всю силу по пространству распылив.
 
Она утонет, думал я сначала,
В воде полночной, в тине где-нибудь.
Вдруг полымя багровое восстало.
Как сфинкс, она в мою вцепилась грудь
И, разодрав, за сердце ухватила,
И лижет кровь, сменив покой на жуть.
 
Шли дни, я ждал: ее ослабнет сила,
Она исчезнет — тень среди теней,
Да где там! — и на миг не отпустила.
 
Она то дремлет на груди моей,
Как сытый зверь, когтистый и косматый,
То устремляет вновь своих очей
 
Взгляд полусонный,— в нем боязнь утраты,
И прямо очи в очи смотрит мне,
И тут искрится этот взор проклятый,
 
И яркий блеск сияет в глубине
Ее очей, и снова страх змеится,
Но вдруг, рождаясь там, на самом дне,
 
Мелодия блаженства сладко длится.
Я забываю раны, боль и страх,
И голос счастья в грудь мою стучится.
 
Моя душа, как соловей в силках,
Щебечет, бьется, рвется — бесполезно!
Мне ясен путь, хоть я иду впотьмах
 
Вниз, по дороге, уводящей в бездну.
 
Бібліотека ім. Анни Ахматової >> Твори >> Ахматова переклала >> З поезій Івана Франка