* * *

Я хтів життю кінець зробить,
Марну лушпину геть розбить,
Хотів зусиллям власних рук
Здобути вихід з страшних мук,
Хотів я вирваться з ярма
Твойого чару — та дарма!
Зусиллям всім наперекір
У мні трусливий, підлий звір
Бунтуєсь, плаче, мов дитя,—
Сліпая привичка життя,
Прив'язання до тих кутів,
Де я не жив, а животів,
До праці, що з'їдає дни,
А замість рож дає терни,
До того краю, що, мов смок,
Із серця ссе найкращий сок,
Аж висхне віра в нім жива,—
Тоді отрути долива.
Я чую се — не варто жить,
Життям не варто дорожить,
Тебе утративши навік,
Я чую се — єдиний лік,
Се кулька в лоб. Та що ж, хитка,
Не піднімається рука.
 
Увесь свій жаль, увесь свій біль,
Хтів я в одну звернути ціль,
В один набій страшний, як грім,
Зібрать свою всю силу в нім
І вилить голосно, мов дзвін,
Остатній спів, страшний проклін,
Такий проклін, щоб мерзла кров,
В ненависть зстилася любов,
Змінялась радість в темний сум,
І щоб краси не бачив ум,
І щоби уст цурався сміх,
І від повік би сон відбіг,
Тюрмою б весь зробився світ
І в лоні мами гиб би плід —
І сей проклін, душе моя,
Хотів на тебе кинуть я
За насміх твій, за весь твій чар,
За той болючий, клятий дар –
З тернових колючок букет.
Та в серці мойому поет
Бунтуєсь, плаче, мов дитя,
Для нього ти краса життя,
Струя чуття, пісень пора —
Проклін у горлі завмира.

* * *

Да, я хотел себя убить,
Пустую скорлупу разбить
Усилием своих же рук,
Найти исход из страшных мук,
Из сети вырваться тугой
Такой ценою дорогой.
Вотще! Всему наперекор
Во мне — трусливый зверь! позор!
Вопит внутри меня опять
Желание существовать.
Привязанность к пустым углам,
Хоть не жил, прозябал я там,
К труду без цели и мечты,
Что терны дарит, не цветы,
К стране жестокой, что сердца
Высасывает до конца,
Живую веру иссуша,
Льет яд туда же не спеша.
Я знаю все — не стоит жить,
Не стоит жизнью дорожить.
Тебя утративши вполне,
Я знаю, что лекарство мне —
Лишь пуля в лоб. Увы! робка,
Не поднимается рука.
 
Вся боль, живущая со мной,
Пусть к цели движется одной:
Создать один заряд, как гром,
Собрав свои все силы в нем,
Чтоб, словно колокола звон,
Из уст проклятье вышло вон
Такое, чтобы мерзла кровь,
Сменялась злобою любовь,
Веселье делалось тоской,
Ум не пленялся красотой,
Чтоб алых губ не трогал смех,
Чтоб сон бежал с тяжелых век,
Чтоб мир тюрьмою душной стал
И плод в утробе умирал.
В тебя метнуть, любовь моя,
Хотел проклятье это я,
За то, что в жизни не цветы,
А терны мне дарила ты,
К страданью чарами гоня.
Но плачет в сердце у меня,
Как мальчик, брошенный в лесу,
Желанье петь твою красу.
Ты чувств струя, ты песни звон,
Мой крик к гортани пригвожден.
Бібліотека ім. Анни Ахматової >> Твори >> Ахматова переклала >> З поезій Івана Франка