* * *

Не можу жить, не можу згинуть,
Нести не можу ні покинуть
Проклятий сей життя тягар!
Ходжу самотній між юрбою
І сам погорджую собою...
Ох, коб останній впав удар!
 
Не жаль мені життя ні світа,
Не жаль, що марно кращі літа
У горі й праці протекли. Пропало все!
Та й що ж? Пропало!
А що ж передо мною стало?
Безодня, повна тьми і мли.
 
Зневіривсь я в ті ярма й шлиї,
Що тягну, мов той віл на шиї,
Отеє вже більш як двадцять літ –
Зовсім як хлопчик той, сарака,
Прутком по бистрій хвилі швяка,—
Чи з того е на хвилях слід?
 
Даремно биться, працювати,
І сподіваться, і бажати!
Пропала сила вся моя.
Лиш чорних мар гуляє зграя
І резиґнація безкрая
Засіла в серці, як змія.
 

* * *

Жить не могу — не погибаю...
Нести не в силах — не бросаю
Тяжелый груз проклятых дней!
Один в толпе хожу унылый
И самому себе постылый...
Удар последний, грянь скорей!
 
Не жаль ни света, ни природы,
Не жаль утраченные годы,
Не жаль, что даром жизнь прошла.
Пропало все! Ну что ж, пропало!
А что же предо мной предстало?
Лишь бездна, где туман и мгла.
 
Изверился в хомут и шлеи,
Что я тяну, как вол, на шее
Уж более чем двадцать лет,
Как бедный мальчик, дури полный,
Что хлещет прутиком по волнам,—
Ну разве есть на волнах след?
 
Напрасно биться и стараться,
Надеяться и добиваться —
Пропала сила вся моя!
Повсюду бродят злые тени.
И полное непротивленье
Засело в сердце, как змея.
 
Бібліотека ім. Анни Ахматової >> Твори >> Ахматова переклала >> З поезій Івана Франка