* * *

Розпука! Те, що я вважав
Святим і близьким ідеалу,—
Отой бездушний міль узяв
І там гризе собі помалу.
 
Те, що в душі леліяв я
Як скарб, як гордощі природи,
В руках у того муравля
Є іграшка, котру без шкоди
 
Зламати можна, попсувать
І в кут закинути по хвили.
А я гляджу на се — й ридать
Ні помогти не маю сили.
 
Гляджу, як квіточка моя
В руках нелюбих ув'ядає,
Як сіра, зимная змія
По моїм раю походжає.
 
Мене аж душить почуття,
Гірке, болюче і скажене...
Сто раз прокляте те життя,
Що так собі закпило з мене!
 

* * *

Отчаянье! Что я считал
Святым и даже близким к богу,—
Себе червяк бездушный взял
И пожирает понемногу.
 
То, что в душе лелеял я
И мнил на свете самым лучшим,—
Теперь под властью муравья
Игрушка: потрепать, помучить
 
Он может, даже разломать
И бросить в угол по желанью.
А я, несчастный, ни рыдать,
Ни помогать не в состоянье.
 
Смотрю, как та, что всех нежней,
В руках жестоких увядает,
Как этот равнодушный змей
По моему гуляет раю.
 
И горло стиснуто мое
Больного бешенства волною,
Я проклинаю бытие,
Что надругалось надо мною!
Бібліотека ім. Анни Ахматової >> Твори >> Ахматова переклала >> З поезій Івана Франка