* * *

Хоч ти не будеш цвітною цвісти,
Левкоєю пахуче-золотою,
Хоч ти пішла серед юрби плисти
У океан щоденщини й застою,
То все ж для мене ясна, чиста ти,
Не перестанеш буть мені святою,
Як цвіт, що стужі не зазнав, ні спеки.
Як ідеал все ясний — бо далекий.
 
Я понесу тебе в душі на дні,
Облиту чаром свіжості й любови,
Твою красу я переллю в пісні,
Огонь очей в дзвінкії хвилі мови,
Коралі уст у ритми голосні...
Мов золотая мушка, в бурштиновий
Хрусталь залита, в нім віки триває,
Цвістимеш ти,— покіль мій спів лунає.
 

* * *

Хоть не цвести тебе в тиши полян
Душистою кувшинкой золотою,
Хоть ты плывешь с толпою в океан
Обыденности серой и застоя,
Но лик твой вечно будет осиян,
Ты для меня останешься святою,
Как бури не видавший лепесток,
Как идеал, что ясен и далек.
 
Тебя я в душу заключу мою,
За свежесть обаянья благодарный;
Твою красу я в песни перелью,
Огонь очей — в напев мой светозарный,
Кораллы уст — в гармонии струю.
Ты золотая мушка, что в янтарный
Хрусталь попала — в нем навеки спит.
Цвети же ты, пока мой стих звенит.
 
Бібліотека ім. Анни Ахматової >> Твори >> Ахматова переклала >> З поезій Івана Франка