* * *

Я не тебе люблю, о ні,
Моя хистка лілеє,
Не оченька твої ясні,
Не личенько блідеє.
 
Не голос твій, що, мов дзвінок,
Мою бентежить душу,
І не твій хід, що кождий крок
Відчути серцем мушу.
 
Не ті уста, з котрих вже я
Не вчую слова ласки,
Не вид, в котрім душа твоя
Виднієсь вся без маски.
 
Не стать твою, не скромний стрій,
Котрим вона вповита,
Не гармонійний вигляд твій,
Мов пісня сумовита.
 
Я не тебе люблю, о ні,
Люблю я власну мрію,
Що там у серденьку на дні
Відмалечку лелію.
 
Все, що дало мені життя,
В красу перетопляв я,
І всю красу, весь жар чуття
На неї перелляв я.
Вона мій спів, вона мій хліб!
Душа моя — аж дивно —
До неї, наче той поліп,
Приссалась невідривно.
 
Усіми нервами приляг
Мій дух до неї, мила,—
І тут вона — аж страх! аж страх!
Твій вид мені явила.
 
Неначе блискавка ярка,
Що зразу сліпить очі,
Що враз і тішить, і ляка,
Ніч робить з дня, день з ночі,—
 
Отак для мене був твій вид
І розкішшю й ударом;
Я чув: тут смерть моя сидить,
Краси вповита чаром.
 
Я чув, і з жаху весь тремтів,
І розкішшю впивався;
Від тебе геть тікать хотів,
Круг тебе все снувався.
 
Мов той Іксіон, вплетений
У колесо-катушу,
Так рік за роком мучусь я,
І біль мою жре душу.
 
І дармо ліку я шукав
На сю свою хворобу;
Кого зрадливий сфінкс піймав,
Не пустить аж до гробу.
 
Ні, не тебе я так люблю,
Люблю я власну мрію!
За неї смерть собі зроблю,
Від неї одурію.
 

* * *

Я не тебя люблю, о нет,
Душистая лилея,
Не глаз твоих прозрачный свет,
Что всех других милее;
 
Не твой звенящий голосок,
Что прямо в душу льется,
Не поступь легких стройных ног,
Что в сердце отдается;
 
Не губы, от которых я
Не слышу слова ласки,
Не облик, где душа твоя
Давно видна без маски;
 
Не стан, что скромностью повит,
Красою безыскусной,
Не весь твой гармоничный вид,
Подобный песне грустной.
 
Я не тебя люблю, о нет,
Мечту свою люблю я;
Люблю глубокий в сердце бред,
Что сызмала таю я.
 
Всем, что досель мне жизнь дала,
Я красоту восславил.
Мой дар душевного тепла
В нее я переплавил.
Она мне хлеб, она мне дом,
Она мне песней стала,
И, как полип на дне морском,
Душа к мечте пристала.
 
И в повседневности и в снах
Мой дух тянулся к милой...
И тут она — о страх, о страх! –
Твой облик мне явила.
 
Подобно молнии, что вдруг
Мне ослепляет очи,
Что вместе радость и испуг,
Дни превращает в ночи,—
 
Так был прекрасен образ твой,
Грозя мне тайным жалом;
То смерть стояла предо мной
Под дивным покрывалом.
 
И я от страха трепетал,
Но пьян был красотою;
Я от тебя дорог искал,
Но был всегда с тобою.
 
Я, как на спицах Иксион,
Сплетений не разрушу.
Так год за годом бьется стон
И боль сжигает душу.
 
Лекарств напрасно я искал
Для возрожденья силы.
Кого предатель сфинкс поймал,
Тот болен до могилы.
О нет, я не тебя люблю,
Свою мечту люблю я.
Я без тебя себя убью,
С тобой — с ума сойду я.
 
Бібліотека ім. Анни Ахматової >> Твори >> Ахматова переклала >> З поезій Івана Франка