* * *

Полудне.
Широкеє поле безлюдне,
Довкола для ока й для вуха
Ні духу!
Ні сліду людей не видать...
Лиш трави, мов море хвилясте,
Зелене, барвисте, квітчасте,
І сверщики в травах тріщать.
 
Без впину
За річкою геть у долину,
І геть аж до синіх тих гір
Мій зір
Летить і в тиші потопає,
У пахощах дух спочиває,—
У душу тепла доливає
Простір.
 
Втім — цить!
Яке ж то тихеньке ридання
В повітрі, мов тужне зітхання,
Тремтить?
Чи се моє власнеє горе?
Чи серце стрепалося хоре?
Ах, ні! Се здалека десь тільки
Доноситься голос сопілки.
 
I ось
На голос той серце моє потяглось,
В тім раю без краю воно заридало
Без слів.
Тебе, моя зоре, воно спогадало
І стиха до строю сопілки
Поплив із народним до спілки
Мій спів.
 
 

* * *

Мне трудно...
Полдневное поле безлюдно,
Для самого тонкого слуха
Все глухо;
И тени людской не видать.
Лишь в травах, как в море волнистом,
Зеленом, блестяще-цветистом,
Кузнечикам любо трещать.
 
И в зное
Стремится долиной речною
К уступам синеющих гор
Мой взор.
Летит он все выше и выше,
Где липы душистые дышат
И душу ласкает, колышет
Простор.
 
Но тише!
Как сжатое в горле дыханье,
Так тихое где-то рыданье
Я слышу.
Мое ли то горе большое?
Иль сердце заныло больное?
Ошибся я, в самом же деле
Доносится голос свирели.
И вот,
В ответ на напев, что зовет и влечет,
Вдруг сердце мое зарыдало
Без слов.
И ты, о звезда моя, в памяти встала,
И, вторя народному ладу,
Понесся по лугу и саду
Мой зов.
 
 
Бібліотека ім. Анни Ахматової >> Твори >> Ахматова переклала >> З поезій Івана Франка