* * *

В Перемишлі, де Сян пливе зелений,
Стояв на мості я в важкій задумі,
Про тебе думав я, душе моя,
Про щастя те, що, наче сонний привид,
Явилося, всміхнулося і щезло,
Лишивши жаль по собі невмирущий,
І я згадав одно оповідання,
Що тут над Сяном від народу чув.
 
Зима була, замерз зелений Сян,
І по блискучім льодовім помості
Гладкий протерли шлях мужицькі сани.
 
Ось раз була неділя. В самий південь
Із церкви люди вийшли. Сяло сонце,
Іскрився сніг. Юрба народу вийшла
Над Сян, велись веселі розговори.
 
За Сяном ось на полі сніговому
Щось зачорніло, дзвоники бреньчать,
Копита стукають о змерзлу землю,
І вчвал жене по втоптаній дорозі
Препишна чвірка. Упряж дорога
Полискує до сонця; наче вихор,
Карета мчиться, з батога візник,
Мов з пістолета, лускає...

Убогий
Сільський народ глядить на сю появу,
Дивується. І хто се міг би їхать?
Ніколи тут ні чвірки, ні карети
Такої не видали. Ні старі,
Ні молоді придумати не можуть,
Хто се так їде, відки і куди?
Ось чвірка, не спиняючись ні хвили,
На лід влетіла. Глухо застогнав
Поміст хрустальний, дзвінко задудніли
По нім копита кінські, заскрипів
Замерзлий сніг під шинами коліс.
І луснув з батога візник, мов вихор,
Неслася чвірка.
 

Та нараз посеред
Ріки, де криє льодова кора
Найглибший вир, щось хруснуло — лиш раз,
Одніський раз щось хруснуло! Широкий
Круг льоду, мов обкроєний, подався,
І чвірка, і карета, і візник,
І що було в кареті, наче сон,
Неначе ясний привид, враз пропало.
Лиш Сян забулькотів, неначе дявол,
І облизався. Лиш зелена хвиля
Широким валом хлюпнула верх льоду
І знов вернула в таємничу тоню,
А чвірки ні карети — ні сліду.
І не дізналися ніколи люди,
Хто се так їхав, відки і куди.
Ніхто за ними не питав ніколи,
Ані в ріці ніхто останків жадних
Не віднайшов. Коли б один хто бачив
Се диво, а не сотня свідків, сам він
З часом собі би вірить перестав,
Сам він з часом на тому би спинився,
Що се був сон.
 

Се мого серця драма!
Якби не ті літа важкої муки,
Пекучих болів, сліз і божевілля,
Глухої резиґнації, скажених бунтів Придавленого серця, то я сам,
Пригадуючи першу нашу стрічу
той промінчик ясної надії,
Що блис мені тоді,— присяг би нині,
Що се був сон, надсянськая легенда.
 

* * *

Где Сан течет зеленый, в Перемышле,
Стоял я на мосту с тяжелой думой —
Я думал о тебе, душа моя,
О счастье том, что,словно сонный призрак,
Явилось, улыбнулось и исчезло,
Оставив сожаленье по себе.
И повесть мне одна пришла на ум,
Которую я здесь, над Саном, слышал.
 
Зима была, замерз зеленый Сан,
И на блестящем ледяном покрове
След от саней крестьянских был заметен.
 
То воскресенье было. В самый полдень —
Сияло солнце — люди шли из храма,
Искрился снег, вокруг народ толпился,
Над Саном гулко голоса звучали.
 
Но вот за Саном в оснеженном поле
Вдруг зачернело что-то, колокольчик
Звенит, копыта по земле замерзшей
Стучат, и по утоптанной дороге
Четверка мчится. Упряжь дорогая
Блестит на солнце, и быстрее вихря
Летит карета, и бичом возница,
Как выстрелами, щелкает...

А бедный
Народ глядит на это появленье.
Он поражен. Кто мог бы это ехать?
Здесь никогда еще таких упряжек
Не видели. И старики и дети
Глазеют и не могут догадаться,
Кто едет так — откуда и куда?
Но вот четверка, не остановившись,
На лед влетела. Глухо застонал
Покров хрустальный, звонко застучали
По нем копыта конские, скрипел
Замерзший снег под шинами колес;
Бичом хлестнул возница, и как вихрь
Неслась четверка.
 

Но посередине
Реки, где кроет ледяной покров
Речную глубь,— вдруг что-то захрустело,
Один лишь раз — единственный. Широкий
Круг льда, как бы отмеренный, подался,
И кучер, и карета в краткий миг,
И что в карете было, будто сон,
Как призрак, сразу подо льдом... исчезло.
Лишь Сан забулькал, будто дьявол сам,
И облизнулся. Лишь одна волна
Зеленая прошлась по льду неспешно
И вновь ушла в таинственную глубь.
Не стало ни четверки, ни кареты,
И никогда там не узнали люди,
Кто это ехал, путь держал куда.
Никто о них не приходил справляться,
Да и в реке потом никто останков
Не находил. Когда бы лишь один,
А не десятки видели все это,
То видевший наверно б не поверил
Своим глазам. И стал бы после думать,
Что то был сон.
 

Не то же ль и со мною?
Когда бы не года тяжелой муки,
Страданий жгучих, слез и унижений,
Покорности 'и возмущений буйных
Раздавленного сердца, то я сам,
Припомнив наше первое свиданье
И ясный луч надежды несравненной,
Что мне блеснул,— пошел бы под присягу,
Что то был только сон, легенда Сана.
 

Бібліотека ім. Анни Ахматової >> Твори >> Ахматова переклала >> З поезій Івана Франка