ПРИВИД

Холодна ніч. Спокійно, важко, звільна
На місто сніг вогкий паде й паде;
З густої тьми журба якась могильна
Вихилює лице своє бліде.
 
Лампи горять. Колеса світлянії
Довкола них тісняться, меркотить
Кривавий блиск. Неначе сонні мрії,
Фіакри мигають і гинуть вмить.
 
На тротуарах ще прохожих сила:
Циліндри, шуби, модні боа дам
І драні лахи — різнобарвна хвиля
Пливе, гуде, зіпреться тут і там.
 
І я в юрбі, сумний і одинокий,
Пливу безвладно, щоб від власних дум
Втекти — та, невідступний і глибокий,
У серці все несесь зо мною сум.
 
І наче той, що тоне і в знесиллі
Шукає гілки, корня, стебельця,—
Так я між лиць тих в пестрій люду хвилі
Шукаю щиро дружнього лиця.
 
І враз я здеревів і стрепенувся,
Щось горло стисло, в груді сперло дух..
Втікать бажав, та не поворухнувся,
Мов оглушив мене важкий обух.
 
То не обух! То йшла передо мною
Висока постать, пряма та струнка.
Оглянулась, хитнула головою,
Моргнула на прохожого панка.
 
Оглянулась ще раз. Великі очі,
Глибокі, темні, мов та чорна ніч,
Зустрілись з моїми й в бездонній ночі
Пропали. Двоє їх спішило пріч.
 
А я стояв мов стовп. Юрба юрбою
Мене тручала, штовхала раз в раз,
Та я не чув ні холоду, ні болю,
Мов огник свідомості в мізку згас.
 
«Вона!» — Із уст одно те слово присло,
Та в нім була магічна міць страшна!
Мов камінь млиновий, за шию тисло
Мене одно се словечко: «Вона!»
 
Вона, ся гарна квітка «сон царівни»,
Котрої розцвітом втішався я,
Котрої запах був такий чарівний,
Що й досі п'яна ним душа моя!
 
Вона, котрій я все бажав віддати,
Весь скарб душі, всі думи, всі чуття,
Котрої слід я рад був цілувати,
В котрій вбачав красу і ціль буття!
 
Та, що мене одніським словом своїм
Могла героєм, генієм зробить,
Обдарувать надією й спокоєм,
Заставить все найвищеє любить,—
 
Та, що в руці від раю ключ держала,
Вона його закинула в багно
І чарівного слова не сказала...
Чи хоч в душі гризе її воно?
 
Не словом — рухом, поглядом холодним
Мене зіпхнула в темний рів без дна,
Лечу!.. Валюсь! Та там внизу, в безодни,
Хто се пропащий, стоптаний? Вона!
 
Стій, привиде! Скажи, яка неволя
Тебе зіпхнула з радісних вершин?
Хто смів красу й пишноту сього поля
Втоптать в болото і з яких причин?
 
Чи голод, холод і сирітства сльози,
Чи та жага, що серце рве й скребе,
Що хилить волю, мов та буря лози,
На сей торг ганьби випхнула тебе?
 
Постій! Постій! Я вмію се відчути.
Моя любов не згасла, ще горить,
Зуміє райський ключ із дна добути,
Зуміє рай запертий отворить.
 
Не чує? Щезла з ним у пітьмі ночі,
Лиш вид її прошиб мене, як ніж.
О, щоб були мої осліпли очі,
Було б в душі ясніш і спокійніш!
 
6 падолиста 1892 р.

ПРИЗРАК

Ночь холодна. За непроглядной далью
Снег падает на город без конца.
Здесь встретишься с могильною печалью.
О, как страшны черты ее лица!
 
Огни горят, и светлыми кругами
Блестит кровавый отблеск на земле,
И кажутся таинственными снами
Фиакров фонари в туманной мгле.
 
На тротуарах множество прохожих.
Цилиндры, шубы, туалеты дам,
И рваные лохмотья видны тоже.
Все движется, толпится тут и там.
 
И я в толпе блуждаю, одинокий,
Стараясь убежать от дум своих,
Но неотступны думы и глубоки,
И в сердце я ношу повсюду их.
 
Я, словно тот, кто тонет и рукою
Хватается за ветки, камыши,—
В чужой толпе, снедаемый тоскою,
В любом лице ищу родной души.
 
Я вдруг оцепенел... и встрепенулся,
Из онемевшей груди рвался стон,
Бежать хотел, но и не шевельнулся.
Как обухом тяжелым оглушен.
 
Не обух то. Она передо мною!
И я узнал овал ее лица;
Красивою тряхнула головою,
Взглянула на прохожего юнца.
 
И оглянулась вновь. О, эти очи!
Так глубоки и так черны, как ночь,
На миг блеснули мне во мраке ночи,—
И двое те уже спешили прочь.
 
А я стоял, как столб,— не слушал звуки,
С толпою колыхался весь в снегу,
Не чувствовал ни холода, ни муки,
Огонь сознанья гас в моем мозгу.
 
«Она!» —из сердца вылетело слово,
Как власть его волшебна и страшна!
Как жернов мельничный, оно готово
На грудь мне лечь, словечко то: «Она!»
 
«Царевнин сон», она, цветок любимый,
Что так была когда-то хороша!..
О, аромат ее неповторимый,
Которым и сейчас пьяна душа!
 
И мнил я, что она одна такая,
Ей нес все думы, весь сердечный хмель,
Я видел в ней, следы ее лобзая,
И красоту, и милой жизни цель.
 
Та, что меня одним своим ответом
Могла героем сделать навсегда,
Жизнь озарить неугасимым светом
Надежды и высокого труда,
 
Та, что в руке от рая ключ держала
И в топь его закинула на дно,
Волшебного мне слова не сказала,
Но, может быть, ее грызет оно.
 
Не словом, нет, одним холодным взором
Она меня столкнула в ров без дна...
Кто ж там внизу, под грязью и позором,
Кто там, погибший до конца? Она!
 
Скажи мне, призрак, что за злая доля
Тебя с вершины Просила во тьму?
Кто смел и красоту и пышность поля
Втоптать в болото? Как и почему?
 
Иль холод, голод и сиротства слезы,
Иль страсть, что сердце бедное рвала,
Склоняя волю, словно буря лозы,
Тебя на торг постыдный привела?
 
О, погоди! Зову тебя, сгорая;
Могу любовью чудеса творить;
На самом дне найду я ключ от рая,
Сумею рай замкнутый отворить.
 
Не слышит? С ним исчезла в мраке ночи
И смертной болью взор мой обожгла;
Когда б мои теперь ослепли очи,
Душа моя покой бы обрела.
 
6 ноября 1892 г.
 
Бібліотека ім. Анни Ахматової >> Твори >> Ахматова переклала >> З поезій Івана Франка