* * *

Я не жалуюсь на тебе, доле:
Добре ти вела мене, мов мати.
Таж де хліб родити має поле,
Мусить плуг квітки з корінням рвати.
 
Важко плуг скрипить у чорній скибі,
І квітки зітхають у сконанню...
Серце рвесь, уста німі, мов риби,
І душа вглиблявсь в люту рану.
 
А ти йдеш з сівнею й тихо сієш
В чорні скиби й незарослі рани
Нове сім'я, новії надії,
І вдихаєш дух життя рум'яний.
 

* * *

На тебя я не в обиде, доля,
Ты, ведя меня, была мне другом.
Чтоб колосьями шумело поле,
Все цветы срезают острым плугом.
 
Долго плуг скрипит по чернозему,
И цветы разбросанные вянут,
А душа, окутана в истому,
Погружается в немые раны.
 
Ты идешь за плугом и бросаешь
В черные царапины и раны
Семена надежды и вдыхаешь
Обновленной жизни дух румяный.
 
Бібліотека ім. Анни Ахматової >> Твори >> Ахматова переклала >> З поезій Івана Франка