* * *

Я не кляв тебе, о зоре,
Хоч як сильно жаль мій ріс;
Насміх твій і власне горе
Я терпливо переніс.
 
Та боюсь за тебе дуже,
Бо любов — то мстивий бог;
Як одно її зневажить,
Любить мститься на обох.
 
Як сміючись ти вбивала
Чистую любов мою,
Чи ти знала, що вбиваєш
Все, чим в світі я жию?
 
Чи ти знала, що руйнуєш
Щастя власного підклад,
Те, чого життя так мало
Звикло всякому вділять?
 
Чи ти знала, що небавом,
От мов раз махнуть пером,
Ти не раз заплачеш гірко
За потоптаним добром?
 

* * *

Никогда тебя не клял я,
Хоть тоска была сверх сил.
И насмешки, и обиды
Молча я переносил.
 
За тебя боюсь я, зная,
Что любовь — недобрый бог.
Коль один его унизит,
То к обоим он жесток.
 
И, когда любви несмелой
Ты казнила чистоту,
Разве знала, что казнишь ты
Жизнь мою, мою мечту?
 
Знала ль ты, что разрушаешь
Счастья собственного храм —
То, чего судьба так мало
Уделять привыкла нам?
 
Разве знала ты, что вскоре —
Только взмах один пером —
Ты не раз заплачешь горько
Над растоптанным добром?
 
Бібліотека ім. Анни Ахматової >> Твори >> Ахматова переклала >> З поезій Івана Франка