« НЕ НАДІЙСЯ НІЧОГО»

 
Як ти могла сказати се так рівно,
Спокійно, твердо? Як не задрижав
Твій голос в горлі, серце в твоїй груді
Биттям тривожним не зглушило ті
Слова страшні: «Не надійся нічого!»
 
Не надійся нічого! Чи ти знаєш,
Що ті слова — найтяжчая провина,
Убійство серця, духу і думок,
Живих і ненароджених? Чи в тебе
При тих словах не ворухнулась совість?
 
Не надійся нічого! Земле-мамо!
Ти, світе ясний! Темното нічна!
Зірки і люди! Чим ви всі тепер?
Чим я тепер? О, чом не пил бездушний?
Чом не той камінь, не вода, не лід?
 
Тоді б не чув я пекла в своїй груді,
І в мізку моїм не вертів би нор
Черв'як неситий, кров моя кипуча
В гарячці лютій не дзвонила б вічно
Тих слів страшних: «Не надійся нічого!»
 
Та ні, не вірю! Злуда, злуда все!
Живущої води в напій мені
Ти долила, а жартом лиш сказала,
Що се отрута. Бо за що ж би ти
Могла вбивать у мене душу й тіло?
 
Ні, ні, не вірю! В хвилю ту, коли
Уста твої мене вбивати мали,—
Лице твоє бліде, тривожні очі,
Вся стать твоя тремтяча, мов мімоза,
Все мовило мені: «Не вір! Не вір!»
 
Ти добра, щира! О, не ошукаєш
Мойого серця гордості лускою!
Я зрозумів тебе! Ти добра, щира!
Лиш бурі світу, розчаровань муки
Заволокли тебе отим туманом.
 
І в серці своїм знов я чую силу
Розсіяти туман той, теплотою
Чуття і жаром думки поєднати
Тебе з життям — і в відповідь тобі
Я кличу: «Надійсь і кріпись в борбі!»
 

«НЕ НАДЕЙСЯ НИ НА ЧТО»

 
Как ты могла сказать мне так спокойно,
Так твердо, ровно? Как не задрожал
Твой голос, сердце как не заглушило
Тревожными ударами своими
Слов страшных: «Не надейся ни на что!»
 
Как? Не надейся? Разве ты не знаешь, Что те слова — тягчайшая вина: Убийство сердца, духа, помышлений, Живых и нерожденных? Неужели В тебе тогда не содрогнулась совесть?
 
Как? Нет надежды мне? О, мать-земля!
Ты, ясный свет! Ты, темнота ночная!
Светила, люди! Всё зачем теперь?
О, почему же я не прах бездушный,
О, почему не лед и не вода?
 
Тогда бы не был ад в моей груди,
В моем мозгу не просверлил бы нор
Червяк несытый и живая кровь
В горячке лютой вечно бы не пела
Слов страшных: «Не надейся ни на что!»
 
Нет, нет, не верю! Все, о, все — обман!
Воды животворящей в мой напиток
Ты долила и в шутку мне сказала,
Что это яд. За что же станешь ты
И душу убивать мою, и тело?
Нет, нет, не верю! В тот же миг, когда
Твои уста меня убить грозили,
Ты побледнела, очи опустила
И вдруг затрепетала, как мимоза...
Все говорило мне: «Не верь, не верь!»
 
Ты, добрая моя,— ты не обманешь
Меня теперь личиной горделивой,
Тебя я понял. Ты добра, мила.
Лишь бури света, горечь неудачи
Заволокли тебя таким туманом.
 
И в сердце вновь я ощущаю силу
Рассеять тот туман горячим чувством
И жаром мысли вновь соединить
Тебя и жизнь, и я в ответ тебе
Кричу: «Надейся и крепись в борьбе!»
Бібліотека ім. Анни Ахматової >> Твори >> Ахматова переклала >> З поезій Івана Франка