* * *

Не знаю, що мене до тебе тягне,
Чим вчарувала ти мене, що все,
Коли погляну на твоє лице,
Чогось мов щастя й волі серце прагне
 
І в груді щось метушиться, немов
Давно забута згадка піль зелених,
Весни і цвітів,— молода любов
З обійм виходить гробових, студених.
 
Себе я чую сильним і свобідним,
Мов той, що вирвався з тюрми на світ;
Таким веселим, щирим і - лагідним,
Яким я був за давніх, давніх літ.
 
І, попри тебе йдучи, я дрижу,
Як перед злою не дрижав судьбою;
В твоє лице тривожно так гляджу,—
Здаєсь, ось-ось би впав перед тобою.
 
Якби ти слово прорекла мені,
Я б був щасливий, наче цар могучий,
Та в серці щось порвалось би на дні,
З очей би сліз потік поллявся рвучий.
 
Не знаємось, ні брат я твій, ні сват,
І приязнь мусила б нам надокучить,
В житті, мабуть, ніщо нас не сполучить,
Роздільно нам прийдеться і вмирать.
 
Припадком лиш не раз тебе видаю,
На мене ж, певно, й не зирнула ти;
Та прецінь аж у гріб мені — се знаю —
Лице твоє прийдеться донести.
 

* * *

Ну что меня влечет к тебе до боли?
Ну чем меня околдовала ты?
Но только мне мелькнут твои черты,
Как сердце жаждет счастья, жаждет воли.
 
В груди неутоленность.— Далека
Весна с цветами на полях зеленых,
И юная любовная тоска
Сама идет ко мне из недр студеных.
 
Себя я вижу сильным и свободным,
Как будто из тюрьмы я вышел в сад.
Таким веселым, ясным, благородным,
Каким бывал я много лет назад.
 
Идя с тобою рядом, я дрожу,
Как перед злою не дрожал судьбою,
В твое лицо с тревогою гляжу,
На землю пасть готов перед тобою.
 
Когда б ты слово прошептала мне,
Счастливей стал бы я, чем царь могучий,
И сердце дрогнуло бы в глубине,
И из очей поток бы хлынул жгучий.
 
Но мы едва знакомы, и как знать:
Не надоест ли дружба нам с тобою?
И, может быть, нам суждено судьбою
И порознь жить, и порознь умирать.
 
Тебя я только изредка встречаю,
У нас с тобой различные пути,
Но до могилы — я наверно знаю —
Мне образ твой придется донести.
 
Бібліотека ім. Анни Ахматової >> Твори >> Ахматова переклала >> З поезій Івана Франка