ВОРОНЕЖ

              О. М.
 
И город весь стоит оледенелый.
Как под стеклом деревья, стены, снег.
По хрусталям я прохожу несмело.
Узорных санок так неверен бег.
А над Петром воронежским — вороны,
Да тополя, и свод светло-зеленый,
Размытый, мутный, в солнечной пыли,
И Куликовской битвой веют склоны
Могучей, победительной земли.
И тополя, как сдвинутые чаши,
Над нами сразу зазвенят сильней,
Как будто пьют за ликованье наше
На брачном пире тысячи гостей.
 
А в комнате опального поэта
Дежурят страх и Муза в свой черед.
И ночь идет,
Которая не ведает рассвета.
 
4 марта 1936
 

ВОРОНЕЖ

              О. М.
 
І місто все стоїть заледеніле.
Немов під склом дерева, стіни, сніг.
По кришталях проходжу я несміло.
Узорних саночок непевний біг.
А над Петром воронезьким — ворони,
Й тополі, і склепіння світлотонне,
Мутне, розмите, в сонячній золі,
Тут слава Куликовська спить у лоні
Святої, переможної землі.
Тополі, ніби чаші милозвучні,
Зійшлись над нами, підняті за нас.
Як на весільній многолюдній учті,
Вони дзвінкіше зазвучали враз.
 
А в хату, де живе поет опальний,
Приходять чергувати Муза й страх.
По їх слідах
Йде ніч, яка не відає світання.
 
4 березин 1936

 
 

Бібліотека ім. Анни Ахматової >> Твори >> Переклади >> Лірика (укр. мова)