* * *

 
А ты теперь тяжелый и унылый,
Отрекшийся от славы и мечты,
Но для меня непоправимо милый,
И чем темней, тем трогательней ты.
 
Ты пьешь вино, твои нечисты ночи,
Что наяву, не знаешь, что во сне,
Но зелены мучительные очи,—
Покоя, видно, не нашел в вине.
 
И сердце только скорой смерти просит,
Кляня медлительность судьбы.
Все чаще ветер западный приносит
Твои упреки и твои мольбы.
 
Но разве я к тебе вернуться смею?
Под бледным небом родины моей
Я только петь и вспоминать умею,
А ты меня и вспоминать не смей.
 
Так дни идут, печали умножая.
Как за тебя мне Господа молить?
Ты угадал: моя любовь такая,
Что даже ты не мог ее убить.
 
22 июля 1917
 

* * *

 
А ти понурий став та обважнілий,
Ти мрій і слави зрікся назавжди.
Але для мене — непоправно милий,
Темніший — тільки болісніший ти.
 
Ти п'єш вино, нечисті в тебе ночі,
Не знаєш сам, що наяву, що — в сні,
Але зелені мученицькі очі:
Немає, певно, спокою в вині.
 
А серце тільки швидше смерті просить,
Лиш смерті у повільної судьби.
І вітер західний щодня приносить
Твої благання і твої клятьби.
 
Та як я повернутися посмію?
Під сірим небом, на землі моїй,
Я лиш співати й споминати вмію,
А ти мене і спом'януть не смій.
 
Так дні минають, щоб росли страждання.
Молю за тебе Господа без слів.
Ти відгадав: таке моє кохання,
Що й ти його убити не зумів.
 
22 липня 1917
 
 

Бібліотека ім. Анни Ахматової >> Твори >> Переклади >> Лірика (укр. мова)