У самого моря ( Біля самого моря)

 
 

1

 
Бухты изрезали низкий берег,
Все паруса убежали в море,
А я сушила соленую косу
За версту от земли на плоском камне.
Ко мне приплывала зеленая рыба,
Ко мне прилетала белая чайка,
А я была дерзкой, злой и веселой
И вовсе не знала, что это — счастье.
В песок зарывала желтое платье,
Чтоб ветер не сдул, не унес бродяга,
И уплывала далеко в море,
На темных, теплых волнах лежала.
Когда возвращалась, маяк с востока
Уже сиял переменным светом,
И мне монах у ворот Херсонеса
Говорил: «Что ты бродишь ночью?»
 
Знали соседи — я чую воду
И, если рыли новый колодец,
Звали меня, чтоб нашла я место
И люди напрасно не трудились.
Я собирала французские пули,
Как собирают грибы и чернику,
И приносила домой в подоле
Осколки ржавые бомб тяжелых.
И говорила сестре сердито:
«Когда я стану царицей,
Выстрою шесть броненосцев
И шесть канонерских лодок,
Чтобы бухты мои охраняли
До самого Фиолента».
А вечером перед кроватью
Молилась темной иконке.
Чтоб град не побил черешен,
Чтоб крупная рыба ловилась
И чтобы хитрый бродяга
Не заметил желтого платья.
 
Я с рыбаками дружбу водила.
Под опрокинутой лодкой часто
Во время ливня с ними сидела,
Про море слушала, запоминала,
Каждому слову тайно веря.
И очень ко мне рыбаки привыкли.
Если меня на пристани нету,
Старший за мною слал девчонку,
И та кричала: «Наши вернулись!
Нынче мы камбалу жарить будем».
 
Сероглаз был высокий мальчик,
На полгода меня моложе.
Он принес мне белые розы,
Мускатные белые розы,
И спросил меня кротко: «Можно
С тобой посидеть на камнях?»
Я смеялась: «На что мне розы?
Только колются больно!» — «Что же, -
Он ответил,— тогда мне делать,
Если так я в тебя влюбился».
И мне стало обидно: «Глупый! -
Я спросила.— Что ты — царевич?»
Это был сероглазый мальчик,
На полгода меня моложе.
«Я хочу на тебе жениться,—
Он сказал,— скоро стану взрослым
И поеду с тобой на север...»
Заплакал высокий мальчик,
Оттого что я не хотела
Ни роз, ни ехать на север.
 
Плохо я его утешала:
«Подумай, я буду царицей,
На что мне такого мужа?»
«Ну, тогда я стану монахом,—
Он сказал,— у вас в Херсонесе».
«Нет, не надо лучше: монахи
Только делают, что умирают.
Как придешь — одного хоронят,
А другие, знаешь, не плачут».
 
Ушел не простившись мальчик,
Унес мускатные розы,
И я его отпустила,
Не сказала: «Побудь со мною».
А тайная боль разлуки
Застонала белою чайкой
Над серой полынной степью,
Над пустынной, мертвой Корсунью.

 

2

 
Бухты изрезали низкий берег,
Дымное солнце упало в море.
Вышла цыганка из пещеры,
Пальцем меня к себе поманила:
«Что ты, красавица, ходишь боса?
Скоро веселой, богатой станешь.
Знатного гостя жди до Пасхи,
Знатному гостю кланяться будешь
Ни красотой твоей, ни любовью,—
Песней одною гостя приманишь».
Я отдала цыганке цепочку
И золотой крестильный крестик.
Думала радостно: «Вот он, милый,
Первую весть о себе мне подал».
 
Но от тревоги я разлюбила
Все мои бухты и пещеры;
Я в камыше гадюк не пугала,
Крабов на ужин не приносила,
А уходила по южной балке
За виноградники в каменоломню,—
Туда не короткой была дорога.
И часто случалось, что хозяйка
Хутора нового мне кивала,
Кликала издали: «Что не заходишь?
Все говорят — ты приносишь счастье».
Я отвечала: «Приносят счастье
Только подковы да новый месяц,
Если он справа в глаза посмотрит».
В комнаты я входить не любила.
 
Дули с востока сухие ветры,
Падали с неба крупные звезды,
В нижней церкви служили молебны
О моряках, уходящих в море,
И заплывали в бухту медузы,—
Словно звезды, упавшие за ночь,
Глубоко под водой голубели.
Как журавли курлыкают в небе,
Как беспокойно трещат цикады,
Как о печали поет солдатка —
Все я запомнила чутким слухом,
Да только песни такой не знала,
Чтобы царевич со мной остался.
Девушка стала мне часто сниться
В узких браслетах, в коротком платье,
С дудочкой белой в руках прохладных.
Сядет, спокойная, долго смотрит,
И о печали моей не спросит,
И о печали своей не скажет,
Только плечо мое нежно гладит.
Как же царевич меня узнает,
Разве он помнит мои приметы?
Кто ему дом наш старый укажет?
Дом наш совсем вдали от дороги.
 
Осень сменилась зимой дождливой,
В комнате белой от окон дуло,
И плющ мотался по стенке сада.
Приходили на двор чужие собаки,
Под окошком моим до рассвета выли.
Трудное время для сердца было.
Так я шептала, на двери глядя:
«Боже, мы мудро царствовать будем,
Строить над морем большие церкви
И маяки высокие строить.
Будем беречь мы воду и землю,
Мы никого обижать не станем».
 

3

 
Вдруг подобрело темное море,
Ласточки в гнезда свои вернулись,
И сделалась красной земля от маков,
И весело стало опять на взморье,
За ночь одну наступило лето,—
Так мы весны и не видали.
И я совсем перестала бояться,
Что новая доля минет.
А вечером в Вербную субботу,
Из церкви придя, я сестре сказала:
«На тебе свечку мою и четки,
Библию нашу дома оставлю.
Через неделю настанет Пасха,
И мне давно пора собираться,—
Верно, царевич уже в дороге,
Морем за мной он сюда приедет».
Молча сестра на слова дивилась,
Только вздохнула, помнила, верно,
Речи цыганкины у пещеры.
«Он привезет тебе ожерелье
И с голубыми камнями кольца?»
«Нет,— я сказала,— мы не знаем,
Какой он подарок мне готовит».
 
Были мы с сестрой однолетки
И так друг на друга похожи,
Что маленьких нас различала
Только по родинкам наша мама.
С детства сестра ходить не умела,
Как восковая кукла лежала;
Ни на кого она не сердилась
И вышивала плащаницу,
Бредила даже во сне работой;
Слышала я, как она шептала:
«Плащ Богородицы будет синим...
Боже, апостолу Иоанну
Жемчужин для слез достать мне негде
Дворик зарос лебедой и мятой,
Ослик щипал траву у калитки,
И на соломенном длинном кресле
Лена лежала, раскинув руки,
Все о работе своей скучала,—
В праздник такой грешно трудиться.
И приносил к нам соленый ветер
Из Херсонеса звон пасхальный.
Каждый удар отдавался в сердце,
С кровью по жилам растекался.
«Леночка,— я сестре сказала,—
Я ухожу сейчас на берег.
Если царевич за мной приедет,
Ты объясни ему дорогу.
Пусть он меня в степи нагонит:
Хочется на море мне сегодня».
«Где же ты песенку услыхала,
Ту, что царевича приманит? –
Глаза приоткрыв, сестра спросила.
В городе ты совсем не бываешь,
А здесь поют не такие песни».
К самому уху ее склонившись,
Я прошептала: «Знаешь, Лена,
Ведь я сама придумала песню,
Лучше которой нет на свете».
И не поверила мне и долго,
Долго с упреком она молчала.
 

4

 
Солнце лежало на дне колодца,
Грелись на камнях сколопендры,
И убегало перекати-поле,
Словно паяц горбатый кривляясь,
А высоко взлетевшее небо,
Как Богородицын плащ, синело,—
Прежде оно таким не бывало.
Легкие яхты с полдня гонялись,
Белых бездельниц столпилось много
У Константиновской батареи,—
Видно, им ветер нынче удобный.
Тихо пошла я вдоль бухты к мысу,
К черным, разломанным, острым скалам
Пеной покрытым в часы прибоя,
И повторяла новую песню.
Знала я: с кем бы царевич ни был,
Слышит он голос мой, смутившись,—
И оттого мне каждое слово,
Как божий подарок, было мило.
Первая яхта не шла — летела,
И догоняла ее вторая,
А остальные едва виднелись.
 
Как я легла у воды — не помню,
Как задремала тогда — не знаю,
Только очнулась и вижу: парус
Близко полощется. Передо мною,
По пояс стоя в воде прозрачной,
Шарит руками старик огромный
В щелях глубоких скал прибрежных,
Голосом хриплым зовет на помощь.
Громко я стала читать молитву,
Как меня маленькую учили,
Чтобы мне страшное не приснилось,
Чтоб в нашем доме бед не бывало.
Только я молвила: «Ты — Хранитель!» -
Вижу — в руках старика белеет
Что-то, и сердце мое застыло...
Вынес моряк того, кто правил
Самой веселой, крылатой яхтой,
И положил на темные камни.
 
Долго я верить себе не смела,
Пальцы кусала, чтобы очнуться:
Смуглый и ласковый мой царевич
Тихо лежал и глядел на небо.
Эти глаза, зеленее моря
И кипарисов наших темнее,—
Видела я, как они погасли...
Лучше бы мне родиться слепою.
Он застонал и невнятно крикнул:
«Ласточка, ласточка, как мне больно!»
Верно, я птицей ему показалась.
В сумерки я домой вернулась.
В комнате темной было тихо,
И над лампадкой стоял высокий,
Узкий малиновый огонечек.
«Не приходил за тобой царевич,—
Лена сказала, шаги услышав,—
Я прождала его до вечерни
И посылала детей на пристань».
«Он никогда не придет за мною,
Он никогда не вернется, Лена.
Умер сегодня мой царевич».
Долго и часто сестра крестилась;
Вся повернувшись к стене, молчала.
Я догадалась, что Лена плачет.
Слышала я — над царевичем пели:
«Христос воскресе из мертвых»,—
И несказанным светом сияла
Круглая церковь.
 
1914
 
 

1


Бухти порізали низький берег,
Усі вітрила втекли у море,
А я сушила солону косу
За версту від землі, на камені плоскім.
Припливала до мене зелена риба,
Прилітала до мене біленька чайка,
А я зухвала була й весела
І зовсім не знала, що це є щастя.
В пісок заривала я жовте плаття,
Щоб вітер не здув, не забрав волоцюга,
І запливала далеко в море,
На темних, теплих хвилях лежала.
Як поверталась, маяк зі сходу
Світився вже перемінним сяйвом,
Чернець мені біля брам Херсонеса
Мовив: «Чого ти вночі блукаєш?»
 
Знали сусіди — я чую воду,
І, як копали нову криницю,
Кликали, щоб я вказала місце
І не трудились люди даремно.
Я підбирала французькі кулі
Так, як збирають гриби й чорниці,
Й несла додому в своїм подолі
Осколки ржаві бомб важелезних.
І так казала сестрі сердито:
«Коли я буду цариця,
Збудую шість броненосців
І шість човнів канонерських,
Щоб бухти мої пильнували
До Фіолента самого».
А ввечері перед ліжком
Молилась темній іконці,
Щоб град не побив черешень,
Щоб ловилась велика риба
І щоб волоцюга хитрий
Не помітив жовтого плаття.
 
Мала я друзів серед рибалок.
Під перекинутим човном часто
Сиділа з ними протягом зливи,
Все пам'ятала, що чула про море,
Вірячи потай кожному слову.
І дуже до мене рибалки звикли.
Коли на пристані мене немає,
Дівчинку старший слав по мене,
Й вона кричала: «Наші вернулись!
Смажити камбалу будемо нині».
 
Був сірооким високий хлопчик,
На півроку молодший за мене.
Мені приніс він білі троянди,
Приніс мускатні білі троянди
Й мене спитав сумирно: «Можна
З тобою посидіти на камінні ?»
Сміялась я: «Нащо мені троянди?
Лише колються боляче!» —
«Що ж то, Він відповів,— мені робити,
Коли я в тебе так закохався».
І мені стало прикро: «Дурненький! –
Я запитала.— Ти хто — царевич?»
А це був сіроокий хлопчик,
На півроку молодший за мене.
«Я одружитись хочу з тобою,—
Сказав він,— скоро стану дорослий
І поїду з тобою на північ...»
Заплакав високий хлопчик,
Через те, що я не хотіла
Ні троянд, ні їхать на північ.
 
Погано я його втішала:
«Подумай, коли я буду цариця,
Навіщо мені чоловіка такого?»
«Ну, як так, то ченцем я стану,—
Він сказав,— в Херсонесі вашім».
«Ні, не треба: ченці чогось-то
Тільки й роблять, що помирають.
Коли прийдеш — одного ховають,
А усі інші, знаєш, не плачуть».
 
Пішов не прощаючись хлопчик,
Забрав мускатні троянди,
І я його відпустила,
Не сказала: «Побудь зі мною».
А потаємна щемка розлука
Застогнала, мов біла чайка
Над полиновим, над сірим степом,
Над пустельною, мертвою Корсунню.

 

2

 
Бухти порізали низький берег,
А димне сонце упало в море.
Вийшла циганка із печери,
Пальцем до себе мене поманила:
«Чого ти, красуне, ходиш боса?
Скоро весела, багата станеш.
Знатного гостя чекай до Пасхи,
Знатному гостю вклонятись будеш;
Ані красою, ані любов'ю,—
Піснею тільки гостя привабиш».
Я віддала ретязьок циганці
І золотий хрестильний хрестик.
Думала радісно: «Ось він, милий,
Найпершу звістку подав про себе».
 
Та від тривоги я розлюбила
Всі мої бухти і всі печери;
В очеретах гадюк не лякала
І не несла на вечерю крабів,
А геть ішла по південній балці
За виноградники в каменярню,—
Туди не коротка була дорога.
І часто бувало, що господиня
Нового хутора мені кивала,
Здаля гукала: «Чом не заходиш?
Усі-бо кажуть — приносиш щастя».
А я на те їй: «Приносять щастя
Лише підкови та молод-місяць,
Коли він справа погляне в очі».
В кімнати входити я не любила.
 
Сухі вітри віяли зі сходу,
Падали з неба великі зорі,
У нижній церкві служили молебні
За моряків, що ішли у море,
І запливали в бухту медузи,—
Наче зірки, що за ніч упали,
Глибоко під водою синіли.
Як журавлі курличуть у небі,
Як неспокійно тріщать цикади,
Як про свій сум співає солдатка —
Запам'ятала усе я чуйно,
Та лише пісні такої не знала,
Щоб залишився зі мною царевич.
Стала мені часто дівчина снитись
У браслетах вузьких, у короткім платті,
З сопілкою білою в руках холодних.
Сяде, спокійна, дивиться довго
І про печаль мою не спитає,
І про печаль свою не промовить,
Тільки плече моє ніжно гладить.
Як же царевич мене впізнає,
Хіба пам'ятає мої прикмети?
Хто йому дім наш старий укаже?
Дім наш далеко стоїть од шляху.
 
Зима дощовита змінила осінь,
В кімнаті білій од вікон дуло,
І вився плющ по горожі саду.
У двір приходили чужі собаки,
Під віконцем моїм до світанку вили.
Важка година для серця настала.
Я дивилась на двері й так шепотіла:
«Боже, ми мудро царювать будем,
Ставить над морем церкви великі
І маяки будувати високі.
Берегти будемо воду й землю,
Нікому кривди не завдамо ми».
 

3

 
Враз темне море зробилось добрішим,
Ластівки в гнізда свої вернулись,
І земля стала червона від маків,
І весело стало знов на узмор'ї.
За ніч єдину надійшло літо,—
Так ми весни й не бачили зовсім.
І я перестала зовсім боятись,
Що обминатиме нова доля.
А ввечері у Вербну суботу
З церкви прийшла я й сестрі сказала:
«На тобі свічку мою і чотки,
Біблію нашу лишу я вдома,
Адже настане за тиждень Пасха,
Пора наспіла мені збиратись,—
Мабуть, царевич уже в дорозі,
Морем за мною сюди приїде».
Мовчки сестра словам дивувалась,
Лише зітхнула, мабуть, згадала
Слова циганки біля печери.
«Чи привезе він тобі намисто
Та ще з блакитним камінням персні?»
«Ні,— я сказала,— звідки нам знати,
Який він дарунок мені готує».
 
Були однолітки ми з сестрою
Й одна на одну настільки схожі,
Що нас малятками розрізняла
Лише за родимками наша мама.
З дитинства сестра ходити не вміла,
Немов воскова лялька, лежала;
Ні на кого вона не гнівилась
І вишивала плащаницю,
Навіть у сні їй марилась праця;
Чула я, що вона шепотіла:
«Плащ Богородиці буде синій...
Боже, апостолу Іоанну
Перлів для сліз мені взяти ніде...»
Дворик заріс м'ятою й лободою,
Ослик скубав траву біля хвіртки,
І на солом'янім довгім кріслі
Олена лежала, розкинувши руки,
Все за роботою сумувала,—
У таке свято гріх працювати.
І нам приносив солоний вітер
Із Херсонеса пасхальні дзвони.
Кожен удар відлунював в серці
І розпливався з кров'ю по жилах.
«Оленочко,— я сестрі сказала,—
Я оце зараз ітиму на берег.
Якщо царевич за мною приїде,
Ти поясни йому дорогу.
Хай серед степу мене дожене він:
Мені на море хочеться нині».
«А де ж ти пісеньку почула
Ту, що царевича привабить? –
Розкривши очі, сестра спитала.—
У місті ти не буваєш зовсім,
А тут не таких пісень співають»,
Їй до самого вуха схилившись,
Я прошептала: «Знаєш, Олено,
Таж я сама придумала пісню,
Кращої пісні нема на світі».
І не повірила мені й довго,
Довго з докором вона мовчала.
 

4

 
Сонце лежало на дні криниці,
Грілись на каменях сколопендри,
І в степ тікало перекотиполе,
Наче кривляка, паяц горбатий,
А небо, що високо піднеслося,
Мов Богородиці плащ, синіло,—
Давніш воно таким не бувало.
З полудня яхти легкі ганялись,
Ледарок білих з'юрмилось чимало
Край Костянтинівської батареї,—
Мабуть, їм вітер нині прихильний.
Тихо пройшла я вздовж бухти до мису,
До чорних, розламаних скель гострезних,
Піною вкритих у час прибою,
І нову пісню я повторяла.
Знала я: з ким би не був царевич,
Чує він голос мій, зніяковівши,—
І через те мені кожне слово
Миле було, мов божий дарунок.
Найперша яхта не йшла — летіла,
І друга першу наздоганяла,
А усі інші були ледь видні.
 
Як я лягла край води — не згадаю,
Як задрімала тоді — не знаю,
Тільки прокинулась, бачу: вітрило
Близько тріпоче. Переді мною,
Ставши по пояс в воді прозорій,
Нишпорить велет старий руками
В глибоких щілинах скель прибережних,
Хрипко він кличе на допомогу.
Стала я вголос читати молитву,
Як мене вчили іще малою,
Аби лихе мені не наснилось,
Аби у домі біди не сталось.
Щойно я мовила: «Ти — Хранитель!» —
Бачу — в старечих руках біліє
Щось, аж у грудях серце застигло...
Виніс моряк того, хто був керманич
На найвеселішій, крилатій яхті,—
І на темне поклав каміння.
 
Довго я вірить собі не сміла,
Пальці кусала, щоб спам'ятатись:
Мій царевич, ласкавий і смаглий,
Тихо лежав і дивився в небо.
Очі його, зеленіші від моря,
Від кипарисів наших темніші,—
Бачила я, як вони погасли...
Ліпше б родитись мені сліпою.
Він застогнав і неясно скрикнув:
«Ластівко, ластівко, біль мій великий!»
Мабуть, я птахом йому здалася.
В сутінках я додому вернулась.
Тихо було у темній кімнаті,
І над лампадкою стояв високий,
Вузенький малиновий вогник.
«Ні, не прийшов за тобою царевич,—
Олена сказала, зачувши кроки,—
Я прочекала його до вечірні
І посилала дітей на пристань».
«Він не прийде ніколи за мною,
Йому не вернутись ніколи, Олено.
Умер сьогодні мій царевич».
Довго і часто сестра хрестилась;
Вся повернувшись до муру, мовчала.
Я здогадалась: Олена плаче.
Над царевичем — чула я — співали:
«Христос воскресе із мертвих»,—
І несказанним сяяла світлом
Округла церква.
 
1914
 
Бібліотека ім. Анни Ахматової >> Твори >> Переклади >> Епічні твори >> Біля самого моря