Северные элегии ( Північні елегії)

<Первая> Предыстория (<Перша> Передісторія)
<Вторая> (<Друга>)
<Третья> (<Третя>)
<Четвертая> (<Четверта>)
<Пятая> (О десятых годах) (<П'ята> (Про десяти роки)
<Шестая> (<Шоста>)
   
Все в жертву памяти твоей...
Пушкин
 

<ПЕРВАЯ>

Предыстория
 
              Я теперь живу не там...
Пушкин
 

Россия Достоевского. Луна
Почти на четверть скрыта колокольней.
Торгуют кабаки, летят пролетки,
Пятиэтажные растут громады
В Гороховой, у Знаменья, под Смольным.
Везде танцклассы, вывески менял,
А рядом : «Henriette», «Basile», «Andre»
И пышные гроба: «Шумилов-старший».
Но, впрочем, город мало изменился.
Не я одна, но и другие тоже
Заметили, что он подчас умеет
Казаться литографией старинной,
Не первоклассной, но вполне пристойной,
Семидесятых, кажется, годов.
Особенно зимой, перед рассветом
Иль в сумерки — тогда за воротами
Темнеет жесткий и прямой Литейный,
Еще не опозоренный модерном,
И визави меня живут — Некрасов
И Салтыков... Обоим по доске
Мемориальной. О, как было б страшно
Им видеть эти доски! Прохожу.
А в Старой Руссе пышные канавы,
И в садиках подгнившие беседки,
И стекла окон так черны, как прорубь,
И мнится, там такое приключилось,
Что лучше не заглядывать, уйдем.
Не с каждым местом сговориться можно,
Чтобы оно свою открыло тайну
(А в Оптиной мне больше не бывать...).
 
Шуршанье юбок, клетчатые пледы,
Ореховые рамы у зеркал,
Каренинской красою изумленных,
И в коридорах узких те обои,
Которыми мы любовались в детстве,
Под желтой керосиновою лампой,
И тот же плюш на креслах...
Все разночинно, наспех, как-нибудь.
Отцы и деды непонятны. Земли
Заложены. И в Бадене — рулетка.
 
И женщина с прозрачными глазами
(Такой глубокой синевы, что море
Нельзя не вспомнить, поглядевши в них),
С редчайшим именем и белой ручкой,
И добротой, которую в наследство
Я от нее как будто получила,—
Ненужный дар моей жестокой жизни...
 
Страну знобит, а омский каторжанин
Все понял и на всем поставил крест.
Вот он сейчас перемешает все
И сам над первозданным беспорядком,
Как некий дух, взнесется. Полночь бьет.
Перо скрипит, и многие страницы
Семеновским припахивают плацем.
 
Так вот когда мы вздумали родиться
И, безошибочно отмерив время,
Чтоб ничего не пропустить из зрелищ
Невиданных, простились с небытьем.
 
3 сентября 1940
Октябрь 1943
 
 

   
Все в жертву нам'яті твоїй...
Пушкін
 

< ПЕРША>

Передісторія
 
               Я тепер живу не там...
Пушкін
 

Росія Достоєвського. Дзвіниця
Собою майже заступила місяць.
Торгують кабаки, летять прольотки,
Росте громаддя п'ятиповерхове
В Гороховій, на Знаменні, під Смольним.
І скрізь — танцкласи, вивіски міняйл,
А поряд: «Henriette», «Basile», «Andre»;
«Шумилов-старший»: пишні домовини.
Та місто, зрештою, змінилось мало.
Не я одна лиш, помічали й інші:
Воно прикинутись уміє часом —
От чисто літографія стара,
Не першокласна, та цілком пристойна,
Здається, десь років семидесятих.
А надто взимку, ще перед світанком
Чи в сутінки — тоді за ворітьми
Темніє ген жорсткий, прямий Літейний,
В ту пору ще не зганьблений модерном,
Зі мною візаві живуть — Некрасов
І Салтиков... Тепер обом — по дошці
Меморіальній. О, як було б страшно
Їм бачити ці дошки! Я проходжу.
А в Старій Руссі — і канави пишні,
І по садах альтанки вже підгнилі,
І вікна — мовби чорні ополонки:
Здається, щось таке там відбулося,
Що ліпше і не зазирай, ходім.
Не з кожним можна змовитися місцем,
Аби воно свою відкрило тайну
(А в Оптиній — не бути вже мені...).
 
Картаті пледи, шурхотіння суконь
І рами із горіха на дзеркалах,
Каренінською вражених красою,
І в коридорах — ті самі шпалери,
Що ми в дитинстві милувались ними,
Під гасовою лампою тьмянкою,
І той же плюш на кріслах...
Все різночинне, все нашвидкуруч..
Батьки й діди незрозумілі. Землі Заставлені.
І в Бадені — рулетка.
 
І жінка із прозорими очима
(Така глибока синява, що море
Згадаєш мимоволі, зазирнувши),
З ім'ям найрідкіснішим і руками Щонайбілішими,— від неї, кажуть,
У спадок я дістала доброту –
Життю жорстокому даремний дар...
 
Країну лихоманить, але все
Вже зрозумів, на всьому хрест поставив
Той каторжанин омський. Зараз він
Змішає все, й над хаосом первісним,
Неначе дух, зів'ється. Північ б'є.
Перо скрипить; чимало сторінок
Семенівським уже відгонить плацом.
 
В цей час надумали ми народитись
І, вибравши безпомилково мить,—
Не пропустити жодного з видовищ
Небачених,— прийшли із небуття.
 
3 вересня 1940
Жовтень 1943
 
 

<ВТОРАЯ >

 
Так вот он — тот осенний пейзаж,
Которого я так всю жизнь боялась:
И небо — как пылающая бездна,
И звуки города — как с того света
Услышанные, чуждые навеки,
Как будто все, с чем я внутри себя
Всю жизнь боролась, получило жизнь
Отдельную и воплотилось в эти
Слепые стены, в этот черный сад...
А в ту минуту за плечом моим
Мой бывший дом еще следил за мною
Прищуренным, неблагосклонным оком,
Тем навсегда мне памятным окном.
Пятнадцать лет — пятнадцатью веками
Гранитными как будто притворились,
Но и сама была я как гранит:
Теперь моли, терзайся, называй
Морской царевной. Все равно. Не надо...
Но надо было мне себя уверить,
Что это все случалось много раз,
И не со мной одной — с другими тоже,
И даже хуже. Нет, не хуже — лучше.
И голос мой — и это, верно, было
Всего страшней — сказал из темноты:
«Пятнадцать лет назад какой ты песней
Встречала этот день, ты небеса,
И хоры звезд, и хоры вод молила
Приветствовать торжественную встречу
С тем, от кого сегодня ты ушла...
 
Так вот твоя серебряная свадьба:
Зови ж гостей, красуйся, торжествуй!»
 
Март 1942
 
 

< ДРУГА>

 
Ось він і є — осінній той пейзаж,
Якого так я все життя боялась:
І небо — мов палаюча безодня,
І звуки міста — ніби з того світу
Почуті і такі чужі навіки,
Немовби все, із чим я у собі
Щомиті воювала, ожило
Десь поза мною, втілившись окремо
В сліпі ці стіни, в чорний сад оцей...
І тої миті з-за плеча мого
Колишній дім ще слідкував за мною
Прищуленим і неприхильним оком,
Отим до скону пам'ятним вікном.
П'ятнадцять літ — п'ятнадцятьма віками
Гранітними прикинулись неначе,
Але й сама була я мов граніт:
Тепер моли, терзай себе, зови
Царівною морською. Все намарне...
Та я себе переконати мала,
Що все це вже траплялося не раз,
І не зі мною тільки — з багатьма.
І навіть гірше. Ні, не гірше — краще.
І голос мій — достоту, це було
Страшніше над усе — із темряви сказав:
«Якою піснею п'ятнадцять літ тому
Стрічала ти цей день, і небеса,
І хори зір, і хори вод молила,
Аби вітали зустріч урочисту
Із тим, від кого ти сьогодні йдеш...
 
Так ось воно — твоє весілля срібне:
Зови ж гостей, красуйся, торжествуй!)
 
Березень 1942
 

<ТРЕТЬЯ >

 
Меня, как реку,
Суровая эпоха повернула.
Мне подменили жизнь. В другое русло,
Мимо другого потекла она,
И я своих не знаю берегов.
О, как я много зрелищ пропустила,
И занавес вздымался без меня
И так же падал. Сколько я друзей
Своих ни разу в жизни не встречала,
И сколько очертаний городов
Из глаз моих могли бы вызвать слезы,
А я один на свете город знаю
И ощупью его во сне найду.
И сколько я стихов не написала,
И тайный хор их бродит вкруг меня
И, может быть, еще когда-нибудь
Меня задушит...
Мне ведомы начала и концы,
И жизнь после конца, и что-то,
О чем теперь не надо вспоминать.
И женщина какая-то мое
Единственное место заняла,
Мое законнейшее имя носит,
Оставивши мне кличку, из которой
Я сделала, пожалуй, все, что можно.
Я не в свою, увы, могилу лягу.
…………………………………..
Но если бы откуда-то взглянула
Я на свою теперешнюю жизнь,
Узнала бы я зависть наконец...
 
2 сентября 1945

< ТРЕТЯ>

 
Мене, як річку, повернув
Суворий вік. Моє життя єдине
Мені підмінено. Чужим руслом –
Повз інше зовсім — потекло життя,
І я своїх не знаю берегів.
О, безліч пропустила я видовищ —
Без мене підіймалася завіса
І падала так само. Стільки друзів
Своїх ні разу я в житті не стріла,
І стільки міст небачених могли б
Ці очі затуманити сльозами,
А я одне на світі місто знаю,
Навпомацки вві сні його знайду.
І стільки віршів я не написала,
І їхній хор таємний ще блукає
Навколо мене і колись, можливо,
Мене задушить...
Я відаю начала і кінці,
Життя після кінця, і щось таке,
Чого не треба згадувати нині.
Якась там жінка зайняла моє
Одним-єдине в цьому світі місце,
Присвоїла моє законне ймення,
Залишивши мені лиш кличку,— з неї
Зробила я, здається, все, що можна.
Я не в свою, о ні, могилу ляжу.
……………………………………
Але якби я звідкись подивилась
На те своє теперішнє життя —
Нарешті взнала б заздрощі і я...
2 вересня 1945
 

<ЧЕТВЕРТАЯ >

 
Есть три эпохи у воспоминаний.
И первая — как бы вчерашний день.
Душа под сводом их благословенным,
И тело в их блаженствует тени.
Еще не замер смех, струятся слезы,
Пятно чернил не стерто со стола,—
И, как печать на сердце, поцелуй,
Единственный, прощальный, незабвенный...
Но это продолжается недолго…
Уже не свод над головой, а где-то
В глухом предместье дом уединенный,
Где холодно зимой, а летом жарко,
Где есть паук и пыль на всем лежит,
Где истлевают пламенные письма,
Исподтишка меняются портреты,
Куда как на могилу ходят люди,
А возвратившись, моют руки мылом,
И стряхивают беглую слезинку
С усталых век — и тяжело вздыхают...
Но тикают часы, весна сменяет
Одна другую, розовеет небо,
Меняются названья городов,
И нет уже свидетелей событий,
И не с кем плакать, не с кем вспоминать.
И медленно от нас уходят тени,
Которых мы уже не призываем,
Возврат которых был бы страшен нам.
И, раз проснувшись, видим, что забыли
Мы даже путь в тот дом уединенный,
И, задыхаясь от стыда и гнева,
Бежим туда, но (как во сне бывает)
Там все другое: люди, вещи, стены,
И нас никто не знает — мы чужие.
Мы не туда попали... Боже мой!
И вот когда горчайшее приходит:
Мы сознаем, что не могли б вместить
То прошлое в границы нашей жизни,
И нам оно почти что так же чуждо,
Как нашему соседу по квартире,
Что тех, кто умер, мы бы не узнали,
А те, с кем нам разлуку Бог послал,
Прекрасно обошлись без нас -— и даже
Все к лучшему...
 
5 февраля 1945

< ЧЕТВЕРТА>

 
У споминів е три епохи. Перша -
Немовби ще триває день вчорашній.
Душа під зводом тим благословенним,
І тіло в споминах, як у раю.
Ще сміх лунає, ще не сохнуть сльози,
Чорнильна пляма й досі на столі,
І, як тавро на серці, поцілунок,—
Єдиний той, прощальний, незабутній...
Та все оце триватиме недовго...
І ось уже не звід над головою —
Десь на околиці самотній дім,
Де взимку холодно, а влітку — жарко,
Де є павук і все припало пилом,
І дотлівають там листи жагучі,
І нишком заміняються портрети.
Туди як на могилу ходять люди,
А повернувшись — миють милом руки
І витирають ще одну сльозинку
Із віч натомлених, зітхнувши тяжко.
Та цокає годинник, і весна
Йде за весною, рожевіє небо,
І назви міст міняються, і вже
У проминулого немає свідків,
І ні з ким плакати і споминати.
І нас повільно покидають тіні,
Яких ми вже не кличемо,— вони
Своїм поверненням злякали б нас.
І ось, прокинувшись, зізнаємося:
Забута й стежка в той самотній дім.
І гнів, і сором душать нас — мерщій
Туди мчимо, але (як уві сні)
Усе там інше: люди, речі, стіни,
І нас ніхто не знає — ми чужі.
Ми не туди потрапили... О Боже!
І ось тоді приходить найгіркіше —
Ми усвідомлюємо: не вмістити
Минуле в межі нашого життя,
І те минуле — нам чуже достоту
Як нашому сусіду по квартирі;
А тих, що вмерли, не впізнали б ми,
А ті, з ким нам розлуку Бог послав,
Чудово обійшлись без нас — і навіть
На краще все було...
 
5 лютого 1945

<ПЯТАЯ >

 

(О десятых годах)
 
И никакого розового детства...
Веснушечек, и мишек, и кудряшек,
И добрых теть, и страшных дядь, и даже
Приятелей средь камешков речных.
Себе самой я с самого начала
То чьим-то сном казалась или бредом,
Иль отраженьем в зеркале чужом,
Без имени, без плоти, без причины.
Уже я знала список преступлений,
Которые должна я совершить.
И вот я, лунатически ступая,
Вступила в жизнь и испугала жизнь:
Она передо мною стлалась лугом,
Где некогда гуляла Прозерпина.
Передо мной, безродной, неумелой,
Открылись неожиданные двери,
И выходили люди и кричали:
«Она пришла, она пришла сама!»
А я на них глядела с изумленьем
И думала: «Они с ума сошли!»
И чем сильней они меня хвалили,
Чем мной сильнее люди восхищались,
Тем мне страшнее было в мире жить
И тем сильней хотелось пробудиться,
И знала я, что заплачу сторицей
В тюрьме, в могиле, в сумасшедшем доме,
Везде, где просыпаться надлежит
Таким, как я,— но длилась пытка счастьем.
 
4 июля 1955
 

< П'ЯТА>

 

(Про десяті роки)

 
Ніякого рожевого дитинства...
Ні кучерів, веснянок, ведмежаток,
Ні добрих тітоньок і дядечків страшних,
Ні друзів десь між річковою рінню.
Собі самій здавалась ще спочатку
То сном чиїмсь, то маренням або
Зображенням у дзеркалі чужім.
Без імені, без плоті, без причини.
І цілий список злочинів я знала,
Що їх належить скоїти мені.
І ось я лунатичною ходою
Ввійшла в життя, життя перелякавши:
Воно стелилося мені, як луки,—
Це там колись гуляла Прозерпіна.
Хоч я була невміла та безрідна,
Мені неждані двері відчинились,
І люди повиходили й гукали:
«Вона прийшла, вона прийшла сама!»
А я здивовано дивилася на них
І думала: «Либонь, якісь безумці!»
І що сильніш вони мене хвалили,
І що сильніш захоплювались мною,
То все страшніш мені ставало жити
І все сильніш хотілось пробудитись,
І знала я: сторицею сплачу
В могилі, у в'язниці, в божевільні,—
Де прокидатися таким, як я, належить, -
Та все тривали ці тортури щастям.
 
4 липня 1955
 

< ШЕСТАЯ >

 
В том доме было очень страшно жить,
И ни камина свет патриархальный,
Ни колыбелька моего ребенка,
Ни то, что оба молоды мы были
И замыслов исполнены...
Не уменьшало это чувство страха.
И.я над ним смеяться научилась,
И оставляла капельку вина
И крошки хлеба для того, кто ночью
Собакою царапался у двери
Иль в низкое заглядывал окошко,
В то время как мы, замолчав, старались
Не видеть, что творится в Зазеркалье,
Под чьими тяжеленными шагами
Стонали темной лестницы ступени,
Как о пощаде жалостно моля.
И говорил ты, странно улыбаясь:
«Кого они по лестнице несут?»
 
Теперь ты там, где знают всё, скажи:
Что в этом доме жило, кроме нас?
 
1921
 

< ШОСТА >

 
У домі тім було так страшно жити,
Ніщо — ані камін патріархальний,
Ані колиска із моїм дитям,
Ні те, що ми обоє молоді
Були і повні задумів...
Ніщо, ніщо не зменшувало страху.
І я над ним навчилася сміятись,
І залишала крапельку вина
І крихти хліба — тому, хто вночі
Псом дряпався у наші двері
Або в низьке віконце зазирав
Тоді, як ми, замовклі, намагались
Не бачити, що діється в свічаді,
Не думати, чиї важезні кроки
Примушують отак стогнати східці,
Мов жалібно молив пощади хтось.
І ти казав, непевно усміхнувшись:
«Кого вони по сходах понесли?»
 
Тепер ти там, де знають все,— скажи:
Що, окрім нас, у домі тім жило?
 
1921
 

Бібліотека ім. Анни Ахматової >> Твори >> Переклади >> Епічні твори >> Північні елегії